XIV

29.07.2023

Ми пам'ять втопимо в дощах,
чекаючи проміння літа
чи, може, подарунку звідти —
відлуння теплоти хоча б.

Потонуть у гіркій іржі
будинки наші, наче кволі,
натомлені в безкраїм морі,
старі поважні кораблі.

Тоді, лишившись сам на сам
із хвилями брудної люті,
між водяної каламуті
ми пам'ять віддамо дощам.

25.07.18, Київ

* * *

Мабуть, спогади — це найгірший тягар. Неможливо водночас пам'ятати, як, ким і коли ти був, і жити теперішнім — жахливим і сповненим несправедливості.

Борсаєшся, наче викинутий із води дельфін, і думаєш, як би його не ґеґнути. З одного боку, вода — твоя стихія, й саме там ти всеньке своє життя почувався вільно, злегка постукуючи хвостиком по її поверхні задля «годиться»; з боку іншого, піди під воду більш як на кількадесят хвилин — помреш, не випливеш.

Не вивезеш.

Немає нікого. Є тільки текстовий редактор, руки, що досі пам'ятають розташування літер на клавіатурі, та слабка віра у краще «завтра».

А що, коли «завтра» не буде? Що тоді?

— Тоді, мій друже, ти намарно прожив життя, — відгукується голос у макітрі. — Усе, що ти робив, не має аж ніякого значення сьогодні, в час, коли навіть найзатятіший пацифіст зробився мілітаризованим баталістом аж до останнього атома тіла.

— Чому я не такий? — кричиш ти, але у відповідь чуєш хіба відлуння власного голосу. — Чому я не хочу ненавидіти?

Виживати доводиться самому. Нагадувати собі, що все ще маєш увесь багаторічний тягар досвіду вкупі зі знаннями. Не хочеш бути дебілом у час, коли роззявляти рота під чужі так звані мелодії, зіткані з автотюна, — це апогей творчого самовираження. І це — твоя реальність, на, братику, затягнись. Не вставляє?.. Прикро. Але тепер тобі доведеться курити винятково це.

А що пам'ятаєш ти, авторе цього тексту? Ніжні доторки друзів, яких уже немає серед живих, чи насамперед перманентні зради людей, що їм вірив аж «до останнього віддиху»?

Усе спаскудилося, все згнило, братику. Сховайся у свою нірку — а ліпше глибше — та сиди, бо ж тобі казали свого часу: «Тікай, бо скоро буде війна».

— Мамо, тату, я заляканий. Мені погано. До-по-мо-жіть.

А у відповідь — прадавня тиша.

«Ти вивезеш, — кажеш собі після чергового похмілля. — Ти, сука, маєш вивезти, бо ти крутий».

Крутість розбивається дзвінком у двері.

завтра буде
продовження

Створіть власний вебсайт безкоштовно! Цей сайт створено з допомогою Webnode. Створіть свій власний сайт безкоштовно вже сьогодні! Розпочати