XII
Існує всім відомий вислів про розумну голову, що дісталася дурневі. Що ж, підозрюю, я — вельми наочне його уособлення.
Прокидаєшся зранку і, подокурювавши всі наявні в квартирі недопалки, починаєш метикувати, де б узяти сотню гривень на пачку — і для себе, і для ще п'ятьох людей, які проживають у твоїй квартирі. Гортаєш адресну книгу й розумієш, що напозичався в усіх і в кожного, хто там присутній. І так — день-поза-день, а останнім часом узагалі місяць-поза-місяць. І де, на Бога, брати ті срані цигарки?..
Ні, я, звісно, працюю. Смішно сказати, за яку зарплатню, проте я таки при ділі. «Просто зараз війна, — заспокою себе думкою, від якої аж ніяк не легшає. — Всім зараз кепсько, і в тебе, чуваче, ще далеко не найпаскудніша ситуація».
* * *
Ранок посеред квітня другого року війни нічим не відрізнявся від останніх… скількох? Мабуть, двох десятків. Або трьох. Та й яка, зрештою, різниця, коли все, що діється, нагадує день бабака, поставлений на якийсь абсолютно шалений повтор із додатковим зацикленням — для повноти картини незмінності світу.
Я сидів на кухні сам, вихопивши рідкісний момент, коли там більше нікого не було. Коли у твоїй «двушці» шестеро людей — така собі мініфілія Хрещатика в годину-пік, якщо відверто, — про приватність або спочинок од повсякчасного двіжа можна хіба мріяти. Не скажу, щоби мені не подобалися ті, хто живе пліч-о-пліч зі мною. Але всього буває занадто, навіть хороших людей.
Так-от, сидів я на кухні сам, зводив невеселий і вже спозаранку вкрай зайобаний погляд то на купу брудного одягу в кошику («Блять, тре' знову ставити прання, а ще попереднє не висохло»), то на гору посуду в мийниці («Сука, ну ввечері ж мили все! Звідки знову?»), то за вікно, де сумні та позірно сірі люди простують кудись: одні — на сумні та позірно сірі роботи, інші — в наливайку за рогом, де навіть до одинадцятої можна придбати що завгодно алкогольне, хоч би й палену горілку повз касу.
Я й сам, коли відверто, з дикого бодуна. Голова макітриться, в очах двоїться, пальці лівої руки немилосердно німіють, натякаючи про негаразди чи то з серцем, чи то з кров'ю, а чи то зі всім одразу, а в роті оселився перманентний запах прокислої котячої сечі. Теж, мабуть, випив би, і скоро так і зроблю. От тільки грошей би десь намутити. Хоча б на цигарки. Хоча б на розпроклятий хліб, який зухвало закінчився, залишивши всіх мешканців квартири без сніданку.
Блядь, коли ж усе це закінчиться?
На вулиці, прилеглій до подвір'я, — довжелезний затор. Навіть без окулярів бачу, скільки колимаг туди напакувалося. Вони нетерпляче газують, гудуть клаксонами та пердять вихлопами, а між ними несміливо протискається ціла вервечка трамваїв. Метушня в чистому вигляді.
Колись я теж був частиною цього ритму життя, ба більше, направду всолоджувався ним. А все через те, що відчував себе його частиною, невіднятною до того, що, здавалося, без мене цілий довкільний світ зі всіма його неспинними процесами миттєво розсядеться в рубах і помножить себе на нуль.
Ні, не розсівся; ні, не помножив.
На кухню залітає виразний регіт двох дорослих чуваків, яких я поселив у вітальні. Навіть двоє зачинених дверей не рятують, бляха, хоча чого я хотів од «хруща», де чути, як їбуться сусіди на четвертому поверсі сусіднього парадного, хоча сам ти живеш на другому. І це серед білого дня, не кажучи вже за крихку — адже війна триває, хоч прилітає вже не так часто — тишу київської ночі.
У спальні досипає моя дівчина. Ми зустрічаємося, за великим рахунком, півтора місяця, проте встигли зробитися дуже близькими. Мабуть, більше, ніж обоє передбачали, і цей факт підливає оливи у вогонь моїх повсякчасних сумнівів.
А сумніваюсь я у багатьох речах. Це стиль життя в мене такий, підозрюю. «Хороший журналіст має все піддавати перевірці й аналізу», — вчив викладач в універі, нині покійний, а я встиг засвоїти цю науку ще до вступу на журфак.
— Братан, а можешь глянуть, что происходит? — чується крізь двійко зачинених дверей. — У меня что-то комп повис.
Посидів на кухні, називається.
Вирушаю розв'язувати трабл. Заходжу до вітальні та виявляю, що всі її тимчасово-постійні мешканці вже не сплять, але розкладачку поки що скласти не встигли. Краєм вуха ловлю звук змивання унітаза: і там уже хтось тусується, отже. «Головне, щоби ненадовго. Бо скоро всцяюся, по ходу», — встигаю подумати, перш як бухаюся голим мізинцем у ніжку розкладачки. Біль лупить навідліг.
— Та це ж я, чуваки, — кидаю я у простір, хоча сам ледь не заходжуся слізьми, засліплений спалахом у мізинці. — Щоразу ж одне й те саме.
Знову регіт. Тепер болить іще й голова…
А мені ж іще на роботу сьогодні. Цікаво, а чи є у мене бабло на проїзд?
* * *
День бабака на повторі. Чи розірветься замкнене коло хоч колись?
Хочу бути потрібним, а не зобов'язаним.
далі буде
(аби не те саме)