XI

Наступного ранку я вперше за останні кілька діб усвідомлено прокинувся. Це не була чергова перерва в нескінченному сидінні на кухні, п'яному та безпорадному, а звичайний ранок. Із присмаком бодуна, щоправда, а ще шви на руці почали загнивати без уваги. Але це вже питання кількох рішучих кроків.

Я залишив Льоху сопіти на ліжку поруч і почвалав до вікна, з якого визирнув у зимове довкілля. Тамтешня сірість навіювала тільки найгірші думки, та цього разу найкраще було не пускати їх у голову, всіляко блокувати й відбивати силою свідомості, як я свого часу навчився робити з панічними атаками.

Ванна принесла полегкість і неочікувано приємне відчуття чистоти. А що я примудрився запхати себе в неї з такого страшенного похмілля, то й почувався в підсумку краще, ніж міг собі уявити. Здається, з-за хмар на короткий час саме визирнуло сонце, хоча тут уже достоту втрутилися фальшиві спогади.

* * *

За кілька годин я вже крокував хідником у напрямку лікарні, а на обличчі розтягалася доконечно щаслива усмішка, неначебто з плечей упав напханий камінням колишніх помилок заплечник. Так я тоді й почувався.

Обабіч мене тупцяли друзяки — Гера й Льоха. Ми безтурботно жартували про далеко не безтурботні речі, обсміюючи таке, за що у мирний час соромно було б. Не припинили ми цього й у стінах лікарні «швидкої», куди припхались як до найближчого сяк-так медичного закладу, щоби зняти мої злегка зогнилі шви.

Наша недоречно весела трійця мусила пройти з десяток кабінетів і стійок, перш ніж дістала таки спрямування шурувати у «травму» й розбиратися з покоцаною рукою там. Звідти ми, стомлені біганиною, вшилися взагалі: надто нещасні обличчя побачили на місцях для очікування.

І от, коли на думці в нас залишилося тільки звернення по допомогу до ветеринарної клініки, куди ми з дружиною ще кількома тижнями раніше водили на консультації нашого пса, я все-таки сподобився зателефонувати батькові й довідатися, чи не знає він когось, бува, у цій триклятущій лікарні, чи не можна тут обійти всю цю срану бюрократію.

За кілька хвилин нас прийняли.

— А це тілоохоронці? — пожартував високий сивочолий, хоч іще й не дуже в літах, лікар. Він мав на собі темно-синій халат, що фасоном більше скидався на смокінг (чи принаймні мені таким видався), й міг похизуватися мемним прізвищем, як у популярного комедійного серіалу про інтернів.

— Група підтримки, — відрекомендував я двох своїх друзяк і пройшов у просторий кабінет, оббитий темно-сірими кахлями, із крицевим робочим столом посередині й кількома радянськими ще кушетками, розставленими вздовж стін.

Лікар обробив мені долоню та взявся послідовно висмикувати з неї задавнені шви.

— Коли накладали, козаче?

— Дев'ятнадцятого грудня, — дихав я перегаром у відповідь.

— А чого ж ти раніше не прийшов?

— Не до того було.

Чоловік у халаті-смокінгу пильно вдивився мені в очі та, здається, все зрозумів.

* * *

Найгірше робилося ввечері, коли всі присутні в квартирі, де зовсім недавно кипіло та булькало родинне щастя, влягалися спати. Тепер тут тусив інший народ, і настрій панував геть інакший.

У вітальні спали то один, то двоє людей: залежно від настрою власника оселі, позиції сузір'їв на нічному небі, температури повітря за бортом і багатьох інших рандомних чинників. У спальні ж на кілька наступних тижнів оселилися ми з Льохою. Щовечора він ставив на мобілі відоси про ігри, від яких одрубався впродовж перших же десяти-двадцяти хвилин, мирно хропів — а робив він це гучно, зі знанням справи — носом до бильця при стінці, а я зоставався сам-на-сам із довільним розважальним відео на всенародно відомому стрімінговому майданчику та купою таких думок, яких не побажаєш найлютішому ворогові.

За мертвою чорнотою насилу склеплених очей бігали тіні щастя, чи бодай того, що здавалося мені щастям, — минулого життя. Причому сягали химерні спогади, подібні більше до ви́див, не тільки п'ятьох останніх років, проведених пліч-о-пліч із уже майже колишньою дружиною, а й глибших масивів пам'яті. Часто марився аромат приготованих мамою голубців; бувало, приходили вайби кімнати, злегка пропахлої цигарковим димом, та переінакшений хворобою запах льодяників від кашлю в роті, й присутності друга дитинства, з яким ми рубаємося в допотопний комп попри мою хворобу й те, що наші вже нормально так налигані мами на кухні викурюють, мабуть, другу пачку сигарет. Цікаві речі приходили з глибин уже безнадійно пройденого, загалом.

Спогади про щасливе минуле знущалися. Вони збиткувалися насамперед із покривдженого кількома останніми тижнями мозку, а вже потім — із тіла, що теж ледве витримувало постійний прес обставин упереміш із найдешевшим алкоголем.

Я дріботів крізь усю хату до кухні якнайакуратніше, щоби не порушити чийогось сну. Опиняючись на потрібній локації, сідав за стіл і подовгу споглядав надвір'я, де під той час іще не вмикали вуличних ліхтарів.

Перший тиждень опісля виходу з ями сном як таким не відзначився — тільки таємничою летаргійною дрімотою, в яку я провалювався, коли тіло все-таки виснажувалось до атома. От там уже починався справді кріповий двіж…

а далі буде далі