VII

На відміну од усіх попередніх проблисків пам'яті, тло цього спогаду залишатиметься принципово білим. Мені більше не потрібно відчувати біль, щоби писати.

Тепер можу писати й так. Тепер я вмію писати і так. Тепер я хочу писати саме так, і ніяк інакше.

Я зустрів людину, що не тільки допомагає мені лікувати мій біль, накопичений за шалені роки поневірянь достатньо темними тунелями життя, а й відкриває мені свій.

Я бачив її сльози.

Я пив її сльози.

Я хотів би випити все її горе вихилом, щоби вона більше ніколи його не відчула. Це була б найкраща нагорода за все пережите.

А почався цей шлях із найбільш підлої зради серед можливих — моральної. Саме таку подарувала мені в кінці наших п'ятирічних стосунків — хоча були то багато в чому все-таки відносини — колишня дружина. Не відкидаючи розуміння, що й я до цього неабияк доклався, залишаю собі право вважати: «і в радості, і в горі», особливо друга частина фрази, повинна зробитися непорушним принципом будь-яких справжніх стосунків, а не відносин.

Дружина була хорошою людиною багато в чім, як і частково такою собі, на трієчку. Ми всі не ідеальні, а на тлі постійного стресу наші вади, проблеми, страхи та хвороби гіперболізувалися до реально загрозливих масштабів. Спростивши цю формулу, отримаємо пряму аксіому: немає серед нас зараз людини, яку так чи йнак не перекосойобило би зараз цією сраною війною.

Питання лише в тому, чи готові двоє приймати такі от гострі кути одне одного, лагідно, проте впевнено намагаючись їх дещо заокруглити. Чи ладні вони лікувати одне одного та боротися одне за одного до кінця, себто.

— Я втомилася, — сказала вона того вечора. — Я хочу відпочити. Завтра по мене приїде машина. З'їду до Юлі. — У кухні було темно, проте я можу закластися, що дивилася вона на мене разюче мертвими очима. — Я тобі електронну таблицю, екселівський файл скину, як саме ти маєш змінитися, щоб я повернулася.

«Ні хуя ж собі...» — стрільнуло крізь голову й осіло на язику в такому вигляді:

— Ти на роботу будеш екселівський файл кидати.

— О, і туди, до речі теж.

Здається, саме тоді ми востаннє разом посміялися. Нещиро і для «пташки», та хоча б якось. Відхихотівшись, пустив до голови ту саму думку: «Ну ні хуя ж собі...»

І саме так почалася історія унікальних стосунків, магії, що поперла звідусіль сотнями тисяч кілотонн — тільки й устигай її ловити, пропускати крізь себе та вражати уяву усвідомленням глибини подій довкола разом із причинно-наслідковими ниточками, котрі до них при(з)вели.

Про неї я розповім у наступних білих спогадах, як, мабуть, і про бій, що його я веду зараз.

Тільки тепер я вже не сам. Віднедавна ми херячимо в цьому махачі вдвох.

далі от-от буде