IV

Навалює сніг. Він лупить так, ніби забув, що для атмосферності мусив випасти на Новий рік, і тепер, за два місяці по тому, намагається виправити помилку стократним зусиллям. Крізь окуляри нічого не видно — знімаю їх і кладу до внутрішньої кишені пальта.

«Я ще живий, — повторюю вголос, коли починає макітритися в голові: їхати на кладовище відразу після виходу з депресії виявилося поганою ідеєю. — Ми ще потанцюємо! Я ще живий!».

Дерев'яна капличка, сірий фургон із написом «200» біля неї, запах ладану. Сніг, сніг, сніг. Нічого не бачу.

— Молодой человек, вы на прощание с Александром? — звертається до мене високий мужчина в чорному, що на вигляд навіть молодший за мене.
— Так. А де все це…
— Ходімо до церкви, — переходить він на українську. — Церемонія вже триває.

Мій друг Рома стоїть не в самій церкві, а у дрібному тамбурі поміж двома дверима. Тримає свічку і тканинну серветку. Потріскані губи, запухле обличчя. «А він нічого, — вирішую. — Могло бути значно гірше».

— Спасибо, что пришел.
— Я не міг інакше, ти ж розумієш.

Він простягає руку, проте я не відповідаю на жест: на цвинтарі не заведено. Обіймаємося.

Священник схилився над труною і розвалює щось церковнослов'янською. Не зрозуміло ні хріна, тому ми з Ромою вирішуємо подихати повітрям. Відходимо за ріг, присідаємо на встелену снігом лавочку коло чийогось останнього прихистку. За кілька хвилин сніг укриває нас, і здалека ми, мабуть, скидаємося на дуже чудернацькі надгробні пам'ятники.

Дістаю з внутрішньої кишені горілку й простягаю другові. Із сірого заплечника з'являється водичка — запивон. Після добрячого ковтка простягає пляшку мені:

— Ні. — Я показую всім відомий жест із радянського плаката. — Зав'язав.
— Красава. А я алкоголик.
— Та я теж. Просто зараз у відпустці.

Сміємося. Щиро і безтурботно, так, як сміялися б, якби під час концерту в когось вирубився звук і треба було б щось робити.

Розмовляємо про все на світі — від вартості комуналки до стану справ на війні. Саме в цей момент десь повіддалік лунає потужний вибух. Рома озирається на звук, я ж продовжую дивитися на нього:

— Ващє похуй. Не в нас, то й слава Богу.

Він випиває наступний ковток, запиває мінералкою. Якось по-тупому жартує, і ми знову іржемо в кулаки, щоби не порушувати похмурої безвиході місця, де примхою долі опинилися. У чужий собор зі своїм статутом не лізуть, хоча інколи дуже-дуже хочеться.

Нас знаходить якийсь вусатий мужик:

— Ром, мама кличе.
— Иду.

Я чимчикую поруч.

У самій церкві ми тусувалися хвилин із десять, а здавалося, що сорок днів. Друга хитає, я підтримую його за лікоть і час до часу поглядаю на вираз змарнілого обличчя: все окей, мовляв? Він киває.

— Посмотри, пожалуйста, у бати руки есть? Вроде как нет рук.

Схиляюся над труною і поглядом експерта-таксидерміста оцінюю стан оболонки, що колись була людиною:

— Усе норм. І руки є, і навіть ноги. Чудово виглядає.

Друг мовчить. Священник навалює церковнослов'янською та не шкодує ладанового диму. Робиться млосно. Помічаю якийсь рух ліворуч, дивлюся туди. Вусань, що знайшов нас на лавочці при невідомій могилі, простягає свічку та хустку.

— Я не релігійний, — відрізаю, — прийшов друга підтримати.

Мужик ховає запропонований інвентар у кишеню та зникає з поля зору. Продовжую тримати Ромку під руку.

Нарешті весь цей хитрий двіж добігає кінця.

— Можна прощатися, — констатує все той самий мужик із вусами, що в мене починає асоціюватися не стільки з Шевченком, скільки з обличчям на стогривневій банкноті.

Друг забирає руку і схиляється над труною. Решта присутніх — до десятка — тупцюють у нерішучості. Я ж підходжу до труни з боку вівтаря, себто ближче до ніг покійника. Подумки дякую за сина. Треба було зробити це раніше, проте заважав алкоголь. Більше не заважає. Ура.

Домовини так і не торкаюся. Рано.

Виходимо надвір знову. Виносять і тіло, ставлять у сірий фургон «200», електродрилем прикручують віко та газують у напрямку місця поховання. Ми з Ромою йдемо туди тільки тоді, коли решта процесії: по-перше, треба перекурити, по-друге, Роміч прикладається до горілки. І тут починає грати трубач.

— Стоп, мы же музыку не заказывали. Или заказывали? Бре-е-ед.

Музикант хрінячить щось абсолютно не відповідне ситуації.

— Зацени: вообще джаз какой-то, блять.
— Ага. Чуєш, як «сьомі» їбошать? Йому б по сигарних клубах виступати, а не отетавотфсьо.

Сміємося.

Місце поховання — у кількох метрах від центральної алеї, з лівого її боку, коли дивитися з входу на кладовище. Оскільки в нашій позиції воно праворуч, бачу зелену браму, за якою починається царство тих, хто тільки готується долучитися до місцевого клубу. Там гудуть машини і вибухають ракети, пришвидшуючи цей процес. Вхід ледве прозирає через полотно хуртовини. А до нього лиш якихось кількадесят метрів. Здається, не дійду.

Хоча б порожніх поглядів покійників не видко. Вони всі теж дивляться на браму, туди, де колись варилися в метушні поруч з нами.

— Я все-таки не друг сім'ї, Ромічу. Звалюю. Впораєшся?
— Может, все-таки зайдешь в кафе?
— Нє-нє, братику. Я пас.
— Ну… что ж…

Обіймаю його щодуху.

— Ты что, ебанулся?! Я же спину потянул!
— А мені похуй. Я тебе люблю.

Він відповідає на обійми, хоча видно, що спина досі болить.

Зелені ворота наближаються, а хурделиця поволі вщухає. Одягаю окуляри.

— Ми ще живі, — кажу я, а на очі навертаються сльози. От би встигнути вибігти до того, як вони заллють мені весь довкільний світ. — Ми, сука, ще потанцюємо!

* * *

Любов мені пахне поховальними вогнищами й обіймами на цвинтарі в найлютішу зиму, коли ти знаходиш у собі сили стібатися зі смерті. Ось як пахне мені любов.

а тому далі точно буде