ІІІ

Обожнюю трійки. Народився вже знаєте якого числа. Моя перша опублікована повість називалася «Номер триста тридцять три». Зараз мені тридцять три роки. Це тепле, затишне, як старе дідусеве крісло, число.

До речі, дідуся я мав тільки одного — Володю. Інший, чоловік бабусі Лізи, помер за кілька тижнів до мого народження внаслідок котроїсь хвороби, спричиненої алкоголем. Докладніше мені не розповідали, а я чогось і не питав.

Зате чудово пам'ятаю прадіда, Володимира Францовича. Коли я навчався в початковій школі, йому вже було дев'яносто з гаком. Ми зустрічалися з ним на дачі, куди наїжджали родичі зі всіх усюд. Із цим добрим і завжди спокійним стариганем я заприятелював. Він хвилин двадцять піднімався крутими дерев'яними сходами, щоби згаяти зі мною кілька годин.

Ми просто сиділи у кріслах, розташованих через кавовий столик одне від одного, і мовчали. Не грало ніяке радіо, не балакав телевізор. Тиша, плюс пташки за вікном і стомлене шарудіння гілок старого горіха об шибку. Залитий сонцем другий поверх, вифарбувана в червоне дощата підлога, білі стіни. Краєвид не на вікна, а на сходи до першого.

— Хорошо сидим… — дуже рідко порушував мовчанку Володимир Францович. Я погоджувався. Як же тут не погодитись.

А бабуся Рая мала вставну щелепу, якої я дуже боявся.

— Протез! — пояснювала вона. Відтоді дуже боюся цього слова. Ніколи не бачив його в позитивному контексті.

Та щелепа плавала в склянці з водою коло баб-Раїного ліжка, коли старенька спала. Ми з батьками гаяли ночі в сусідній кімнаті, де я бачив жахіття, в яких мене пожирає цей протез.

Заради справедливості хочу відзначити, що та щелепа виглядала максимально крінжово.

На тій же дачі я колись випадково заскочив батьків за сексом. Вони зачинилися зсередини, лишивши мене гратися на подвір'ї з другом Вітєю, та я замерз і захотів додомці. Оскільки парадний вхід — через веранду — виявився зачиненим, вирішив спробувати кращої долі крізь чорний, на кухню, з прозорими вікнами. Двері також виявилися замкненими, зате що ж я побачив крізь ті шибки…

Не знаю чого, але мене це налякало. Я чкурнув за дерев'яну хвіртку в пізні літні сутінки й побіг у напрямку озера, знаного серед місцевих як Вісімка.

— Куда ты?

Вітя досі біг за мною.

— Ухожу, — знервовано кинув я. Оскільки ніч густішала хутко, спинився й узявся пхати до кишень більші камінці з ґрунтівки під ногами: для самозахисту.

— Извини, я дальше с тобой не могу. Меня баба Шура будет искать, — пропищав Вітя.

— Как знаешь.

Друг розвернувся та побіг у зворотному керунку, а я продовжив шлях навіть далі за Вісімку — до заливної луки, котрою закінчувався весь наш дачний кооператив. Вона сягала далекої далечіні, а ще там росло розкидисте дерево, як у кліпі гурту «The Вйо».

Хтозна, скільки б я отак прокрокував, якби темрява дуже раптово не зробилася суцільною. Єдине, що освітлювало довкілля — вікна обійсть дачників — залишилося позаду. А от побачене попереду лякало. То була похмура краса нічної луки з єдиним деревом, присипана млявим світлом мільярдів зірок. Пахло по-дитячому виразно і дуже по-різному: скошеним сіном, вологою і польовими квітами. Я й досі по життю не зустрів магічнішого поєднання.

Переляканий, я розвернувся на сто вісімдесят і чкурнув від тієї луки, наче від сатани. Курс узяв на світло вікон дач і невдовзі вже добігав до Вісімки, на льоту скидаючи з кишень камінці. Я нісся як навіжений і не менш навіжено кричав, а сльози заливали не тільки обличчя, а й узбіччя. Дощ сліз, справжня злива.

То було відчуття безпорадності перед невідворотним укупі з непотрібністю власним батькам.

Гадки не маю, чого дитячий мозок намалював таку хрінь. Сексом займатися нормально, і така реакція зараз видається дуже неприродною, навіть істеричною.

Але мене зачепили замкнені двері.

Замкнені двері. Скрізь замкнені двері.

Відчуття непотрібності батькам плюс друг, який кинув у скруті, на самоті проти темряви. Надалі таке траплятиметься регулярно.

Зате тоді я вперше і востаннє бачив нічну луку коло своєї старої дачі.

Сьогодні там усе пройняте вулицями з ошатними дачними будинками, частину з яких уже покоцала війна.

* * *

Не сказати, щоби батько аж так часто гамселив маму. Найчастіше він ішов із дому в невідомість ночі, залишаючи нас із п'яною мамою в сльозах.

Знову замкнені двері, знову непотрібність. Тупаю ногами по червоному лінолеуму коридора, кричу. Не відчиняють.

Але все-таки з пісні слів не викинеш. Я пам'ятаю кожен акт домашнього насилля, що бачив маленькою дитиною. Ймовірно, мій батько просто настільки ж запальний на вдачу, що й я, і саме тому все це відбувалося. Хвалити Бога, недовго: далі почалося просто аморфне прийняття алкоголізму мами та втечі в роботу.

Тому моє дорослішання тато провтикав на роботі, а мама — із зеленим змієм під руку.

За все це я нікого не звинувачую. Просто так от сталося, збіг обставин; слабкодухість, нерозуміння та, головне, невміння боротися. Нащо боротися?

Саме тому боротися почав я. Проте спершу цей протест набував настільки хаотичних форм, що лячно робилося навіть маленькому мені. У мозку регулярно вигулькували все нові й нові фобії. В якийсь момент я вперше відчув огидний стан, що переслідує мене донині: неначе ти — це брудна і мокра шкарпетка, залишена в залі очікування залізничної станції безнайменного містечка серед двох-трьох бомжів. Надворі мінус двадцять, навалює сніг. Дуже холодно. Дуже мокро. Дуже забуто.

Побої швидко припинилися. Бухло — ні. Маю ще чимало історій, із ним пов'язаних, і обов'язково розповім згодом.

Одначе кожен завданий мамі удар донині відчувається так, мовби духопелили мене.

* * *

Що таке дитинство, проведене поза увагою батьків? Для мене це, на щастя, виявилися багато в чім комп'ютерні ігри як утеча від дійсності та засіб налагодження конекту з однолітками.

З іграми я повноцінно познайомився ще до школи: попри місцями нездорову атмосферу вдома, батьки ніколи не шкодували грошей на забаганки єдиного синоці. Так, іще у шість років я був одним із небагатьох щасливчиків, які мали «оригінальну» приставку «Dendy Junior» зі змінними джойстиками (я знаю, що правильно їх називати ґеймпадами!), а орієнтовно під восьмий-дев'ятий День народження в мене з'явилася «Sega Mega Drive 2». Картриджів і на першу, і на другу — теж овердофіга. Тоді їх іще, пригадується, можна було брати напрокат в універсамі неподалік дому, а на ринку поруч із ним стояли цілі розкладки, де дозволяли міняти один картридж на інший за певним «курсом». Дивовижний час був. Тотальний трешачок.

Комп теж з'явився рано. Спершу то була огрядна чотириста вісімдесят шоста машинерія з горизонтальним системним блоком і монохромним монітором, де були лінії з якихось кульок, бродилка з лисицею і одна стрілялка. Якщо останні дві ще могли здатися цікавими, то все одно програвали приставкам на полі доступу до повноцінних кольорів великого телевізора в батьківській спальні. Та і розмай тайтлів не тішив, тому перший комп'ютер переважно припадав пилом. Там навіть класична для тих часів декоративна серветка під монітором була. І ще, здається, обов'язковий кактус, хоча він міг уже з'явитися й пізніше.

Іще один козир приставки — там можна було лупитися вкількох. Тому я запрошував друзів грати разом, дарма що далеко не завжди твереза мама тусувалася десь на кухні. Нам що з того? Ми навіть до кінця не розуміли, як це — бути налиганим.

Така соціалізація значною мірою правила за противагу зачмиреності в початковій школі. Друзів я мав, але не серед однокласників. І з оцим близьким «приставочним» колом спілкувався цілком щиро та відкрито, можливо, часто навіть занадто; в майбутньому така риса неодноразово зіграє проти мене. Боягузом я зоставався ще тим, але мене й не лякали: собі невигідно, у малого ж приставки.

А взагалі, на подвір'ї багатоповерхівки шмигали мої справжні друзі, яких я цінував найдужче. Серед них за найкращого мав Рому з сусіднього будинку. Він був молодшим за мене на цілі два роки, що під той час видавалося прірвою, проте ми чудово спілкувалися. Коли я пішов до першого класу, а він іще ні, я навіть навчав його писати, давав диктанти і так далі. Здогадуюся, що це йому не надто подобалося, проте так він хутенько опанував письмо і перші роки в школі далися йому простіше.

Ми з Ромою обтиняли весь рідний квартал, називаючи особливо далекі вилазки мандрівками. Для успішної подорожі потрібно було десь у полі зору загального балкону дев'ятого поверху другого під'їзду дочекатися, поки моя мама зробить щопівгодинну перевірку наявності сина, живого і здорового, а тоді чимдуж бігти у незвідані далечіні. На все про все ми мали тридцять авантюрних хвилин.

Улюбленим місцем у нас із друзянтієм був так званий Чорний квадрат. Так ми охрестили внутрішнє подвір'я школи, в якій я мав нещастя навчатися перші три роки. Вхід туди — лиш один, із торця будівлі, прилеглого до витоптаного футбольного поля — був вологим залізобетонним коридором зі шкільними вікнами, що дивилися одне на одне, та кількома зовнішніми входами до підвалу. За поворотом у сам Чорний квадрат, такий собі пасаж місцевого значення, ховався й заварений пожежний вихід. Там тягло пліснявою, мохом і сцикниною. Атмосферна локація загалом.

Десятки годин ми проводили в Чорному квадраті. Я вигадував усілякі жахливчики про це місце просто на ходу й оповідав їх Ромі, лякаючи деколи мало не до всирачки. Це вже значно пізніше я захоплюся написанням містичних оповідань, а поки бідолашний друг мусив терпіти мої перші проби ступеня підвішеності язика та вигадливості.

А вже у рідному подвір'ї — так, щоб мама бачила — ми бавилися на суворому дитячому майданчику. Суворим там було все: і бетонні плити невідомого призначення, вишикувані одна за одною, і малозрозумілі армовані «грибки» метри три заввишки (досі дивуюсь, як ми тоді не поскручували собі в'язи у стрибках із них), а особливо іржава гірка, зіткана з двох листів металу, з'єднаних таким чином, щоби дупі охочого з'їхати було максимально хріново.

З нами на майданчику гралися дівчата, здебільшого в «дочкі-матєрі». Мої дворові приятелі робили якісь там непевні спроби підкотити в суто дитячому стилі, а я ж обрав найнетиповішу й закохався в неї.

Моє перше справжнє кохання датується сімома-дев'ятьма роками. Точніше не пригадаю, вибачте.

Її звали Лєна і вона жила в четвертому парадняку моєї ж багатоповерхівки, на другому поверсі. У неї були глибокі карі очі, чорне волосся, заплетене у товсту косу, а також п'яний брат-підліток. Її тато водив білу «Мазду», що потім дісталася голові нашого кооперативу. Але це було згодом. А тоді я просто закохався.

Здається, я теж був їй небайдужий. Іскорки, що спалахують між людьми, поєднаними взаємною симпатією, вирували велетенськими вогнеграями аж у київське небо. Це відчувалось і по-дитячому, і дуже доросло. Не раз і не два переживав схоже в юнацтві та умовній зрілості, тож знаю, з чим рівняти.

З Лєною ми проводили багато часу. Я вчився слухати дівчат, розуміти їхні захоплення. Вже нині також тямлю, що вона була досить неординарною людиною. Між іншим, вона миттєво кидала ігри з подружками, коли я виходив надвір, і ми гуляли тільки вдвох. Хіба це не крутяк?

(Лєн, хай де б ти зараз була, я не забуду отого твого «Привет!» і жесту «мир». Ти й прощалася ти так само, коли кликали додому. З тобою було чудово.)

Взаємини перервалися абсолютно наглим чином: ми гралися за школою у щось тупе, я в розпалі гри назвав її дурочкою, а дівчина дала мені ногою під дих. Перш ніж зігнутися навпіл, я встиг побачити її налякані очі й те, як вона чкурнула в напрямку дому.

Хвилини три я навчався дихати наново.

Потім ми показово «страждали» одне перед одним за те, що сталося. То були дуже мімімішні стражданнячка, нашвидкуруч зліплені з позичених із бразильських телесеріалів життєвих драм. Так тривало місяці три, а здавалося, що кількасот років. Урешті-решт, родина Лєни перебралася до Німеччини. Ми так і не вибачились одне перед одним, граючи дебільні ролі аж до кінця.

Саме так «Мазда» дісталася голові кооперативу, дяді Володі: впарили за безцінь, коли відчалювали. Той від'їздив на ній щось із десяток наступних років.

Кльова тачка. Незнищенна, по ходу.

далі точно буде