ІІ

Без любові немає руху вперед. Якщо людина не вміє любити, найвище, куди вона може дострибнути на схилі літ — це кабінет терапевта, в якому розповідатиме про чудодійні таблетки. Вони американські й дозволяють дожити до ста тридцяти. Або індійські та до двохсот — байдуже.

От тільки таблетки не дадуть відповідь, навіщо жити так довго. Щоби що? Проперджувати старі канапи перед телеками чи кабінетні крісла безликого офісу? Або віками скніти під під'їздом, засуджуючи все нові й нові ґенерації підлітків за зовнішність і надміру гучну музикуї, причому тарахтіти так, щоби чули всі аж до винахідників тих американських чи індійських ліків, що дали тобі таку змогу? І пофігу, що власний голос гучить ніби рипіння двигуна дохлої «копійки», похованої в іржі та гнилі звалища. Зате тобі двісті літ.

Найстрашніше, що саме так животіє критична більшість людей довкола. І вона при цьому намагається напучувати інших жити так само.

Круто, правда?

* * *

Перше кохання заскочило мене у сім років. Ну, як кохання… Звісно, все це були забавки.

Ми з мамою та якимись її друзями влітку гайнули на базу відпочинку на річці. Типові дерев'яні будиночки, типовий постсовковий спосіб просрати кілька тижнів, а ще типові шершні, що жили в бічних стінках більшості халуп.

Дівчинку звали Веронікою. Вона носила жовту кофтинку з вишитим гномом і мала чорні кучері, забрані обручем або гумкою — залежно від настрою. З нею постійно валандався якийсь Роміч, який чи то друг, чи то двоюрідний брат, і ми все дозвілля гаяли втрьох.

Перший поцілунок. Нічого тупішого ви й уявити не можете. Ми з Нікою сиділи на гойдалках перед шокованими нещодавнім розвалом совка халупками бази відпочинку, а довкола галасувало ще з десяток дітей. Ніка заклалася з подружкою, що зможе мене поцілувати. От тільки мене в це ніхто не втаємничив.

Це був навіть не поцілунок, а цьомчик. У губи. Мені було достатньо, щоби зашарітися.

Зненацька всі кудись поділися, і моя «дівчина» також. Так я й сидів хвилин двадцять на тій розпроклятій гойдалці без жодної гадки, що це взагалі було. Сидів би, либонь, іще кількасот років, але мама покликала обідати.

* * *

У вісім я нічого не знав про алкоголь і його вплив на мозок. Тому коли мамуся вкотре сновигала квартирою зі шлейфом перегару, називав це так: «Она опять дурноватая».

Один із перших дитячих спогадів — я несу зі школи не абищо, а цілу п'ятірку з плюсом за техніку читання. Мрію чимшвидше похизуватися мамі, щоби вона сказала, який я молодець. Школа — просто на подвір'ї моєї багатоповерхівки, неквапом хвилини дві, але я чимдуж біг, біг, бо хотів потішити маму. Дострибав секунд за тридцять, а що під ногами саме стелився перший сніг, то кілька разів мало не навернувся в найнеочікуваніших місцях.

Двері в квартиру були злегка прочинені. П'яна в лайно мама валялася на кухні, а довкола все було в крові. Пізніше з'ясувалося, що вона налигалась і впала просто на скляну пляшку, тара розбилася — і от тобі й кров.

Я схопив радіотелефон і з ним забився у темну ванну, де тремтів кілька годин, поки нарешті не приїхав тато. І «швидка», думаю, теж була, і навіть я її, гадаю, викликав. Не пам'ятаю. Пригадую тільки темряву і повний розпач.

П'ятірка з плюсом лишилася за порогом. Дитячі мрії почали розсідатися по швах.

* * *

Коли ви востаннє телефонували друзям або родичам просто для того, щоби поцікавитися їхніми життями? Не попросити позичити грошей до зарплатні, бо війна, ай-яй-яй, всім погано, мені погано, дай бабла; не спробувати повчити жити когось, як ви вважаєте, непутящого; не вивалити на людину двадцять кілограмів власних проблем без шансу вставити бодай слово у ваш істеричний монолог — а просто поцікавитися?

— Привет, ну что там у тебя? Осилил?
— О, здоров! Дякую, вже краще.
— Даше звонишь-пишешь?
— Та нє, на фіга? Було та й було. Залишилося тільки формально розлучитися і край.
— Тебе точно переболело?
— Так, точно. Вчора у мене був найщасливіший день за років п'ять.
— Тогда я поделюсь с тобой своей болью. У меня батя умер в субботу.

І очі знову заплющуються, а довкола зяє липка темрява.

Треба рідше телефонувати і брати слухавку.

Хоча насправді треба частіше.

* * *

Писати потрібно, коли дуже-дуже боляче. Це єдиний спосіб не пуститися берега, коли божевілля не просто стукає у двері, а в прямому розумінні плавить мозок. А боляче мені завжди, тому не писати я не можу.

Горе хвилеподібне. Спершу воно відпускає тебе на деякий час, щоби створити відчуття удаваного затишку, а тоді впинається в груди з такою силою, що сидиш і в прямому розумінні зачудовуєшся об'ємам лайна, на тебе одномоментно спущених.

Тому я пишу. А ви це читаєте.

Або не читаєте і давно втратили інтерес. А дарма, бо далі буде розв'язка.

* * *

До дитячого садочка мене не віддали, натомість припасувавши під боком бабусю, мамину матір, яка сиділа коло мене, доки батьки були на роботі. Я дуже любив бабусю Лізу, проте вона була заледве не архетипною старенькою, що розповідає маленькому онукові всілякі жахливчики, щоби, на її думку, вберегти його від цього бентежного і страшного життя.

— Одна девочка когда-то выходила гулять и не посмотрела, приехал ли лифт, — оповідала бабуся Ліза. — Двери открылись, девочка упала в шахту и умерла.

Як результат, я боявся ліфтів. «Папа, пошли пешком, ну этот лифт в баню».

— Один мальчик выбегал из парадного во двор, не посмотрел по сторонам, его сбила машина и он умер.

Відтак я почав не збігати сходами до друзів, як раніше, а сторожко спускатися ними, обіймаючи поруччя.

Усе це дало і бонусні результати. Так, у початковій школі я взагалі не вставав із-за парти на перервах, не ходив у туалет, адже соромився. Терпів по чотири уроки, а деколи й по шість і біг додому, щоби помочитися. Завів собі лиш одного приятеля, теж прибацаного, спілкувався винятково з ним. Водночас головні заводії час до часу чіплялися. Було страшно. Я виявився типовим лузером, якого чмирить увесь актив класу.

Зате творчі роботи з укрмови я складав непогані. Навіть окремого зошита завів — «Зошит для творів». Пам'ятаю його яскраво-зелену глянцеву обкладинку. Всередині все було списане різноколірними ручками:

— Учора вимикали світло, а Світлана Григоріївна задала писати твір. Тож я пишу це при гасовій лампі, — виводив я старанно на папері в косу лінійку.

А в третьому класі «захворів» і три тижні не ходив до школи (насправді ми з батьками чогось сиділи на дачі, чого — не пам'ятаю). Учителька сварила мене перед усіма:

— Подивіться, двадцять перше вересня! На дошці написано «Двадцять перше вересня»!

Вона кричала, як навіжена, і, здається, готувалася будь-якої миті стрільнути з дупи струменем вогню кудись аж до земного ядра. А от я з подивом виявив, що коса лінійка кудись зникла, і тепер у зошитах однокласників йшли рівні смужки. «Як у старших!» — думалося мені, а вчителька все розривалася й розривалася. Вона взагалі любила прикрикнути, хоча крику я не любив: удома його вистачало.

Відтоді я почав боятися системи освіти і, як покаже життя, не дарма.

* * *

— Ты никто, ничто и звать тебя никак.

Саме ці слова я найчастіше чув від мами, коли та напивалася. Ще там було «вонючка» і «скотина», але це несуттєво.

— Ты никто, ничто и звать тебя никак.

Відтоді воно б'ється в голові в ритм із серцем. Хай що б я робив по життю далі, наставав момент, коли я починав їх чути, й руки миттєво опускались, а я втрачав будь-який інтерес до справи.

— Ты никто, ничто и звать тебя никак.

Вони перекреслили мені заняття музикою, точніше відтермінували до віку, коли пересічні люди вже давно повикидали гітари й розпрощалися з мріями. А я досі мрію, прикиньте? Граю, граю весь час, причому розвиваюся значно швидше, ніж у підлітковості, коли мама постійно лементувала «Тише!». Пишу дуже дивні пісні, чомусь англійською. Воно дозволяє залишатися в гармонії з собою. Дозволено все, що не заборонено.

— Ты никто, ничто и звать тебя никак.

Література теж іде в дупу. Проза, вірші — все втрачає сенс. Рвеш рукопис, спалюєш у відрі й забиваєш. Бо нащо?

— Ты никто, ничто и звать тебя никак.

Ось так.

* * *

Але ця історія — не про падіння, як хтось може подумати. Вона, навпаки, про зліт, про те, як пережити неймовірні купи болю та вийти переможцем.

Вона змотивує знову захотіти йти вперед, навіть якщо у вашому житті зараз далеко не найкращий час. У нас у всіх зараз, відверто кажучи, паршивий період через цю війну. Багатьох людей вона зачепила не тільки фізично, а й ментально. Хтось сам змінився й не помітив, а тоді почав припускатися дивних помилок і дуже погано закінчив. Інші не доклали зусиль, щоби вчасно розпізнати в себе депресію, й у підсумку провалилися в яму до власних демонів, де вони їх поїдають живцем. Треті просто спиваються, четверті скурюються, а п'яті скурвлюються.

Мені зараз теж дуже-дуже боляче — через розлучення з дружиною, через смерті у родинах друзів, через несправджені мрії виявитися комусь потрібним і через те, що час пробіг повз, залишивши на мені пил із узбіч років. Війна в країні, безумовно, теж не молодить.

Але я не приніс вам своїх проблем — я приніс розв'язання ваших, адже досвід показує, що мені дуже добре вдається допомагати іншим, дбати про них, підтримувати, коли погано. Навіть коли я майже не знаю людину, бувають моменти, коли вдається зненацька зарядити її таким настроєм, що сам дивуєшся, що це можливо. Це ніяка не магія чи інша окультна практика, не робота з якимись там чакрами, енергією простору, Ноосферою чи бозна там іще чим; це не релігія, не секта і не психологічний тренінґ; не месіанство і не претензія на винайдення власної філософської школи чи руху фанатиків.

Хильнувши впродовж життя чимало горя, а впереваж через власні помилки, свої слабкості обернув на переваги. Більше я не інтроверт, як у тексті вище, і можу легко заговорити з ким завгодно про що завгодно. Люди кажуть, що зі мною приємно спілкуватися — і це перемога.

Я більше не бухаю, хоча присвятив цьому років вісім життя і був п'ять разів (або більше?) кодований від алкоголізму. Спиртяга закинула мене на таке соціальне дно, де на хрестах, поставлених на друзями, рідними і близькими на твоїй скромній персоні, розпинається сама людська подоба. А кинув таки сам — іще у двадцять вісім, п'ять років тому. За весь цей час зривів не було, а чотириденне поглинання спиртного після того, як мене кинула дружина, за зрив не вважаю. Багато хто чинить саме так, хоча боїться зізнатися й собі, і людям.

Знову я виплив. Тверезий і щасливий.

І саме тому мені назавжди шістнадцять: це коли мрії ще є, майбутнє далеке і незвідане, зате тебе проймає енергія докласти всіх зусиль, щоби його собі забезпечити. А ще в моїй душі немає ані грама агресії чи гніву, хоча ще недавно я трощив мобільні телефони об стінку з регулярністю два на тиждень.

Наприкінці минулого року я переживав напади такої темряви, що в якийсь момент у мене навіть почалося нервове тікання. А ще від звуку сирен повітряної тривоги я закривався в темному туалеті й сидів там із цигаркою, не маючи сил вийти у реальність. У цьому місці мене діставали неабиякі панічні атаки. Я навіть звертався до психотерапевтки, вона виписала мені якісь такі антидепресанти, що перший тиждень уживання призначеного комплексу втрачалася здатність розрізняти окремі кольори. Таблетки я згодом кинув, і зараз не вживаю нічого міцнішого за речовини рослинного походження.

Наприклад, синій чай. Ви взагалі знали, що існує синій чай? Я коли знайшов його в шафі на кухні, аж прифігів. У цей день до мене ще й приїжджала дуже-дуже світла дівчинка, і ми цей синій чай цмулили, а далі їли піцу й розмовляли про к-поп, відеомонтаж і картини, які вона малює. Чудові картини, особливо з мандаринами.

Я розповім вам, читачу або читачко, все до останньої крапки своєї біографії, не приховавши нічого, не зрікшись жодної своєї помилки по життю. А там коїлася така жесть, що просто неймовірно, як я досі живий. Доведеться де-не-де заради дотримання законодавства не називати деякі речовини, що ними я колись закидався, та взагалі максимально акуратно виписувати цю частину. Проте я зможу. За творчі роботи в мене завжди були високі бали.

Навіяні бабусею Лізою фобії давно в минулому, як і сама бабуся Ліза. А я тут, і не боюся вже нічого взагалі. Навіть якщо путін вирішить запустити ядеркою просто в мій балкон, я буду готовий до цього і прийму з усмішкою. Все одно мене ніхто не переграє.

Кого мені боятися, коли зі мною Любов? Поспішаю поділитися з вами, адже зараз довкола її катма. Всіх війна зачепила, нічого не вдієш.

Чого б не роздати трошки світла без бажання чогось натомість? Подумайте: може, вас занесло на цей сайт невипадково.

Адже, як не дивно, в підсумку я таки все здолав. Читайте до кінця. Там буде дуже цікаво.

а поки що
далі буде