І

Я народився третього вересня тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року і щиро ненавиджу, коли дефіс плутають із тире, хоча постійно роблю так сам.

Перше, що пам'ятаю, — віконце в лікарняній стіні, крізь яке бачу усмішку тата. Він молодий і життєрадісний, одначе передати мені свого світла не може: карантин. А от мама плаче. Вона ходить від однієї стінки палати до іншої й плаче, поки я граю на маленькій жовтій електронній пікалці з різноколірними клавішами-намистинками. «Мабуть, мамі теж потрібне татове світло», — вирішую я й починаю грати активніше. Не допомагає. Мама плаче.

А ще в лікарні лежав Сєрьожа. Ми з ним гасали в хованки, намагаючись заникатись один від одного під лавками чи за штучними пальмами у місцях, де коридори ширшали, або в заглибинах ліфтових дверей.

Якось у запалі гри я ненависне заїхав Сєрьожі ногою в живіт. У сльозах він побіг жалітися мамі, а мені зробилося страшно. Не знаю навіть, чого більше боявся, — втратити друга, того, що завдав болю, а, можливо, покарання, — але аж дрижаків хапав.

Наступного дня мама повела мене до палати Сєрьожі, щоб я перепросив. Приміщення виявилося великим, із багатьма вікнами, крізь які нахабно лилося денне світло. Лежало там із десяток дітей із мамами, і всі вони уважно спостерігають, як я шукаю в собі сили вибачитися.

Сєрьожа лежав зліва від входу, всім своїм виглядом демонструючи, яким покривдженим він є. На позір він і не помітив мого приходу, навіть коли я підійшов на відстань простягненої руки.

— Прости меня, пожалуйста, — зніяковіло, а проте впевнено промимрив я. — Я больше так не буду.

Відсутній погляд Сєрьожі спершу перекинувся із залізної мийниці на мене, а відтак у ньому забігали звичні шалені бісики.

Ми пустилися грати в хованки. Долоні були щасливі знову відчути сірий холод металу дверей ліфтів.

Тут він точно мене не знайде!

А він знаходив. Ми гралися знов. І всі ці незрозумілі слова — «пролапс мітрального клапана», «епісиндром», «сепсис», — мене не обходили.

* * *

Зі мною лежала ще й Свєтка, що непогано грала на дитячому синтезаторі. Вона найчастіше перебувала в сусідньому крилі, але регулярно забігала до нас із мамою в палату, щоби бренькати. Завжди обирала найогидніше звучання серед запропонованих — щось на взір п'яної у шмарклі скрипки — і виводила довгі, тужливі мелодії з однієї-двох нот.

Свєтка завжди всміхалася.

Раз нас із мамою відпустили з лікарні на вихідні. Коли ми повернулися в корпус, уже не було ані Сєрьожі, ані Свєти. Зате хтось без дозволу брав мій м'ячик-лизунчик, що його я залишив у шухляді при ліжку, і заквецяв ним чисто всі стіни й стелю. Пам'ятаю жирні плями тут і там, які видавалися сонцями. Мамі це не сподобалося й вона зорганізувала ціле розслідування. А от я сонця любив. Навіть якщо вони — жирні сліди на зеленуватих стінах.

Сам лизун відшукався під ліжком увесь у порохах, тиньку і бруді з чужих долонь. Зрозуміло, ні до чого він уже не клеївся.

Навпроти лікарні розкинулося величезне озеро. Ми з мамою прогулювалися там, а раз чи два навіть купалися. Саме так у мене розвинулося зараження крові, а тому перебування в лікарні в підсумку забрало перші два роки життя. Проте спогади, висмикнуті звідти, досі вважаю неоціненними.

У місці, де помирали люди, народжувалася справжня дружба. По-дитячому наївна, проте щонайсправжніша. А це важливіше за біль, страждання і саму смерть.

Чи варто боятися темряви, коли друзі забезпечують світлом хай і в найчорніші дні?

* * *

З медзакладів удалося вирватися у два роки. На той час моя амбулаторна карта — всі ці діагнози, призначення і висновки — розрослася до масштабів написаної найзатятішим графоманом саги. Найкумедніше, що хворим я не почувався ані тоді, ані тепер. Коли мама вела мене до чергового терапевта, завжди заходила туди першою і хвилин п'ятнадцять вивалювала лікареві чи лікарці, який хворий, кволий і загалом покривджений обставинами я є. А тоді вже в кабінет уривався я, і в медиків ставалася сприйняттєва незгода: перед ними веселий і життєрадісний хлопчик із акуратним білявим волоссям, на потилиці складеним у дрібний хвостик за модою початку та середини дев'яностих. Вони ж готувалися побачити каліча з вицвілими очима і без жаги до будь-чого, крім полегшення.

Ні, мам, я більше не хворію. І шапку вдягаю, хоча надворі плюс і можна було б узагалі по-весняному.

* * *

Ти ніколи не знаєш, як вивернеться життя. У дитинстві ми вже починаємо вибудовувати якісь візії майбутнього, вигадувати хитромудрі плани, що мусили б допомогти зробити цей світ на дещицю ліпшим. Однак уже перші самостійні кроки в так званому дорослому житті безжально все перекреслюють.

А ліфти в лікарні досі на місці. Такі самі сірі, холодні й таємничі. Думаю, там зараз ховається нове покоління людей, покалічених життям іще до народження.

Тут проблеми точно мене не знайдуть!

А вони знаходять. І знайдуть навіть якщо заховаєшся під канапою у фоє, хоча тоді це місце виглядало найбезпечнішим закуточком не те, що в лікарні, а у Всесвіті.

далі буде