XIII
Ти пам'ятаєш кожен день свого життя — від першого вдиху й аж до цього моменту, коли пишеш слово «слово».
У колонках лунає щось дуже старе і непотрібне аж до огиди, але ти досі вбачаєш у цьому перспективи. Вперед, попереду все життя — а тобі, сука, тридцять три, надворі війна, щоранку ти шукаєш собі на цигарки і думаєш, як би не кинули дохнути під Бахмут.
На тлі цього навіть попереднє життя з усіма цими п'яними мамами і «ти нікто, кішто і звать тібя нікак» видається воістину райським. І до чортової мами зради друзів, чиї імена ти давно забув, або ж удав, ніби забув.
Вічний підліток, приречений вірити у власні нездійсненні мрії. Прикро.
Дуже боляче за те, що зробив, кому зробив і як зробив. Шкода, що багато чого не встиг…
Та що це я? Мені ж тільки тридцять три. Скоро, щоправда, тридцять чотири, але яка різниця? Яка війна, пацани, ви шо?
Тату, вибач. Прости мені те, що я тобі заподіював: у моєму розумінні тоді це й було «жити».
Мам, я перепрошую. За все. Рівно до написання слова «слово» в першому абзаці цього тексту не розумів, що таке бути в постійній чорноті, безпристрасній і безвідносній до твого стану — достоту як нинішні воєнкомати, що людей з інвалідністю третьої групи перетворюють на штурмовиків.
Моє місто жорстоке. Життя жорстоке в принципі. Враження, що я живу в украй паскудно зрежисованому спектаклі, вселилося разом із атестатом про повну загальну середню освіту й путівкою на чотири вітри. Пригадую, ми з однокласницею, що подобалася від першого знайомства й аж допоки не зробилася спогадом, посіяним десь на теренах Англії, але так ніколи й не зораним, цілком незаконно (гадаю) розставляли стільці вуличного кафе на Майдані Незалежності о четвертій сорок вісім ранку. Я не зміг до пуття накидатися на власному випускному, зате зіграв на публіку кілька непоганих мелодій у дуеті з учителем музики. Того дня гралося на гітарі, ніби вперше, — проте водночас упевнено та мужньо, бо ж ти відповідаєш за настрій вечора; співалося, мовби навалився коньяком і спустився в перехід на станції «Славутич» із розстроєним у мотлох інструментом із метою награти на жетон додому, бо батьки приб'ють.
Що ми казали одне одному? Не згадаю. Мабуть, застарів.
То життя все-таки починається чи це його фінал? Страх усвідомлення цього нерозуміння рве голову на шмаття.
Встиг побути успішним журналістом, громадським діячем, волонтером, репером, прозаїком, поетом, піарником, головним редактором видавництва, панком, рокером і навіть викладачем — то ось він, мій максимум. Невже? Та ну?..
Тату, вибач, я так і не зміг відбутися.
Мамо, вибач, надворі зимно, а я без шапки.
Мені так холодно, мам.
Здається, я помираю.
Пробач.
дай боже
щоби далі
було