Ковальчук Богдан Олександрович

Письменник
 

Народився я 3 вересня 1989 року в родині вчителів. Трапилася ця нестеменно дріб'язкова в обмірі Всесвіту, одначе вельми важлива для всіх до неї причетних подія в столиці України - Києві.

До дитячого садочка я не ходив; батьки залишали мене на відповідальність бабусі. Вона читала мені силу-силенну різних книг - зокрема, енциклопедій, - і я взявся й собі створювати "енциклопедії", скріплюючи степлером декілька аркушів А4, де розписував усю відому мені під той час інформацію про тварин, рослини, космос, техніку тощо.

Саме ті мої недолугі потуги, либонь, і слід уважати найпершими спробами написати котрусь дурницю.

Семирічний, я сів за шкільну лаву в спеціалізованій школі №290 Дарницького району Києва з поглибленим вивченням іноземних мов (нині вона гордо іменує себе гімназією). Найлегше давалися читання й українська: я читав найшвидше в класі, а всі без винятку завдання, що передбачали написання власного тексту, виконував на п'ять із плюсом - аналог нинішніх дванадцяти балів.

У п'ятий клас перейшов до школи, творцем і директором якої є мій батько - до гімназії "Києво-Могилянський колегіум". Особливих успіхів у навчанні не мав, не брав участі у жодних олімпіадах, конкурсах МАН або чомусь схожому. Зате у дев'ятім класі зробився регулярним дописувачем шкільної газети "Alter Ego".

Здобув повну загальну середню освіту 2007-го. Потім дуже довго вагався, до якого університету вступити, чим, власне кажучи, зайнятися в житті. Так і не вирішивши до кінця, подався до "Києво-Могилянської академії" на соціологію, і то тільки через те, що там не було точних наук, із якими в мене не складалося ще в школі.

Як і слід було розраховувати, навчання у ВНЗ швидко зійшло на пси: я припинив відвідувати лекції, віддаючи перевагу більш важливим для сімнадцятирічного юнака речам - участі у музичному гурті, слабоалкоголці, дівчатам і постійному пошукові пригод на п'яту точку. Зрештою я просто пішов із "Могилянки" за власним бажанням.

Ясна річ, байдикувати батьки мені не дозволити, і я взявся шукати роботу. І тут мені став у величезній пригоді досвід написання матеріалів до шкілької газети: 2008-го року я зробився кореспондентом всеукраїнської газети "Молодь України". Дуже скоро отримав підвищення до завідувача відділу молодіжного життя й координації роботи позаштатних кореспондентів. Того ж року мене прийняли до Національної спілки журналістів України.

Без вищої освіти лишатися теперечки не комільфо. 2009-го я вступив до Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пішов на заочне відділення - щоби мати можливість супутньо працювати. Закінчив його 2014-го з дипломом бакалавра. 

Із 2010-го - після звільнення за власним бажанням із газети - почалися постійні поневіряння іншими роботами: керівник прес-служби у агенції PR і комунікацій "Media Brand", кореспондент у бюро журналістських розслідувань "Свідомо", редактор у видавництві "Український пріорітет". Окрім основної праці, я продовжував дописувати в чимало видань позаштатно. Серед них - газета "Шлях перемоги", Інтернет-видання "Український погляд", "112", "Українська правда", "Обозрєватєль" та інші, яких пригадати вже несила.

Так сталося, що у 2010-му мене затягло у чорторий громадського життя та бізнесу. Я був головою громадського об'єднання "Покоління Майдану" (про Революцію Гідності, природно, ще не йшлося; ми позиціонували себе як прихильники цінностей Помаранчевого Майдану), керував трьома Інтернет-виданнями - "Хмаро4ос", "Наша освіта" та "Цікаві вихідні", - долучився до діяльності громадської організації "Оновлення країни". За даними Агенства Стратегічних Досліджень, 2011-го я навіть посів якесь там місце у двадцятці найупливовіших молодіжних лідерів України.

А потім я все це покинув. Одна мить - і все...

Що сталося? Причин можна назвати безліч, але всі вони є надто особистими, щоби виносити їх на позір, поготів що ті події згадувати боляче й сьогодні.

Порятувала музика. Від 2011-го року я зробився автором музики й текстів, а також реп-виконавцем, відомим як Хмара. За два наступних роки виступив у різних містах (Київ, Полтава, Львів, Затока, Кам'янець-Подільський та інші), записав перший і останній свій альбом "Незалежність", який через закриття ресурсу EX.ua тепер утрачено назавжди.

Паралельно з музичною діяльністю перебивався вільною журналістикою, щоби мати якусь копійчину. Куди (і про що) тільки не доводилося писати! Пригадується, під час чемпіонату Європи з футболу 2012-го року навіть був власним кореспондентом оного британського футбольного сайту. Втім, це все не має аж такого значення.

Саме в той період я, крім журналістських, розпочав створювати перші художні тексти. Не пхався у видавництва, щоби бути опублікованим, але викладав їх в Інтернет.

Стабільність покотилася до чортів із початком Революції Гідності. Думаю, це був зламний момент для мільйонів людей. Про свою участь у тих подіях волів би змовчати, натомість скажу простіше: музика, проза, поезія та навіть журналістика накрилися. Можна вважати це тотальним відходом од усіх справ на найближчі два роки.

2015-го почав працювати спеціальним кореспондентом програми "Ранок по-київськи", яка й донині виходить на каналі "Київ". Вистачило мене, здається, на три місяці: ніколи не тяжів до тележурналістики, а коли стикнувся з нею сам-на-сам - узагалі її зненавидів.

Безумовно, неможливо залишатися осторонь війни на Донбасі. Позаяк зі здоров'ям у мене проблеми з народження, подався у волонтери. "Працював" (в лапках, оскільки, певна річ, безкоштовно) у Координаційному центрі допомоги воїнам АТО та їхнім сім'ям, Благодійному фонді "Допомога армії України", а відтак заснував власну громадську ініціативу "Друзі України", з діяльністю якої ви можете ознайомитися тут.

Сьогодні ж я займаюся письменництвом, до якого повернувся завдяки участі у "Літературній школі", організованій Центром літературної освіти, лишень у лютому 2017-го. Тільки тепер розумію, що всі минулі види діяльності, офіційні та неофіційні роботи були свого роду підготовкою до того, ким я є зараз. І якщо моїм першим надрукованим твором була "Дівчина із вересня" (2014), то ниньки можу похвалитися кількома десятками публікацій у різних літературних виданнях.

На часі - створення першого роману. Процес невпинно триває.

Ось вам коротенький і - чого гріха таїти? - досить недоладний опис мого життя. Це далебі не все, що хотілося б розповісти, та я переконаний: досить із вас цієї нудоти! 

Закінчу тим, що я самотній, дітей не маю, до жодної політичної партії не належу, не притягався, не служив... і всяке таке. Що ще? А, маю собаку - дворнягу на прізвисько Юзик, якого колись викупив в алкашів за пляшку паленої горілки, щоби ті його не мучили.

Тепер точно крапка.