X

Я відчував моторошний доторк самотності та чув її шепотіння на молекулярному рівні. Кожен подих обертався на випробування, на перевірку витривалості вкупі з жагою до життя — а от останньої все меншало й меншало. Саме в ті доленосні моменти на кухні до мене вперше завітав такий біль, що я плакав ридма, проте водночас і щиро сміявся: «Ні хріна ж собі! — думалося, — Таке взагалі буває? Невже людина здатна пройти аж отаке?»

Фізично я весь цей час сидів на підлозі, притулившись до кахелів кухонної стіни, і холодильник дарував холод металу моєму правому плечу. А от на рівні незбагненно-ментальному я летів у бездонну яму: що далі падаєш, то темніше довкола.

Здається, тоді всі найгірші спогади воскресли, щоби повстати проти мене. Організувавши лише їм відому послідовність ударів, вони почали лупити впевнено та гостро. Після кожної пропущеної «трієчки» в бороду мою свідомість повністю закидало в минуле, в ті миттєвості, що їх визначала пам'ять.

Кожен спогад довелося пережити наново — невідворотно та дуже докладно, аж до запахів із нього. Якби людина мала таку пам'ять не тільки в моменти повного пиздеця, коли вона постає ополкованою супроти свого ж власника, а й у повсякденні, нотатників і зошитів ніколи не існувало б.

— Ти ж так стомився, — не вгавала самотність, лише посилюючи свої замогильні обійми. — Тепер ти відпочинеш. Ти заслужив. Ходімо...

Льоха досі в коридорі?

Темно. Електрики немає вже кілька діб, здається.

— Ходімо, ти маєш відпочити. Ти заслужив.

Цікаво, куди там влучили ці уйобки, що зі світлом усе так погано...

А Льоха досі в коридорі.

— Ходімо...

Злегка прокурений жіночий голос усе шепотів оці летальні мантри, а я залишками здорового глузду чіплявся за нерівності країв темної ями, в яку мене закинуло.

З одного боку, можна погодитися з нею. Скільки можна терпіти цей крінж довкола? Чого життя постійно підкидає якусь таку муть, щоби знову й знову робилося боляче? Тату, ти ж не відвідав жодного мого концерту, коли я був іще музикантом. Мамо, я ж тебе тільки п'яною пам'ятаю...

З боку іншого, там, у грудневому холоді та п'яному голоді кухні, я вперше усвідомив себе все ще живим. Живим попри все та всупереч — а варіантів випилятися заради маленького пам'ятника на власну честь мені траплялося чимало. Значить, не даремно живий. Отже, для чогось іще потрібен.

Вірю, що кожна людина має власне призначення для моментів і місць, а також інших людей, із якими взаємодіє. Словом, живемо не просто так, пані та панове. І мета кожного цілком визначена в масштабах Усесвіту.

Ні, це не означає, буцімто ми не керуємо своїми життями й усе вже порішали за нас: нам дано лише призначення, зате у засобах і методах його реалізації немає жодних обмежень. Схоже на якусь якісну комп'ютерну рольовуху, де існує добре пропрацьована основна лінія сюжету з відповідними квестами, проте ніхто не зобов'язує гравця взагалі починати її: є тисячі цікавих сторонніх завдань, є нескінченний і відкритий для дослідження світ... (Хто уважно грав у «Морровінд», той повністю зрозуміє аналогію.)

І в такому режимі люди жили завжди.

Мета життя не обов'язково має бути чимось грандіозним. Очевидно, що серед нас є певний відсоток осіб, чиє призначення є значно вагомішим і складнішим, аніж, наприклад, допомогти перейти жваву вулицю мамі з двома синочками, які років за двадцять зробляться чудовими лікарями та врятують не одну сотню життів. Але більшість усе-таки виконує саме дрібні цілі, на наш погляд, мізерні та нікчемні, хоча для Всесвіту немає більш або менш вагомих дій.

Навіть якщо судилося тільки перевести на інший бік дороги мамусю з дітваками, яких збив би маршрутник під кайфом, коли б не ти, — для цього варто жити.

Для цього тупо не жити. Тупо не боротися до кінця.

Прийнявши це за нове життєве гасло, я відчув себе не на підлозі темної кухні, а в давньому храмі, почепленому на піку найвищої з-поміж прагір, що існували на Землі задовго до нас і стільки само існуватиме й після. Тоді ж прийшло усвідомлення, на що саме скидається ментальний пиздець, в якому я опинився. «Це ж типовий бед тріп, — пронеслося рештками закрутів адекватності. — Отже, й витягати себе в реальність треба так само...»

Свого часу я мав справу з психоделіками, цілком, до речі, усвідомлену, в дорослому віці. Не всі з цих епізодів виявилися приємними, декотрі навіть жахливими, на межі розуміння того, чому деякі люди не витримують і божеволіють під час бед тріпів. Усі останні події, що траплялися зі мною, зрештою загнали в дуже подібний стан.

«Отже, й витягати себе в реальність треба так само».

Льоха саме повернувся з коридору, коли я підняв голову з колін і розпющив очі.

— Ні, сучко, я не йду, — чітко промовив я в кухню. — Ми ще, блять, потанцюємо!

Обійми самотності миттєво зникли. І саме тієї миті ввімкнули світло, яке не вимикали наступні чотири доби.

саме тому
далі нестеменно буде