VIII

Дружина пішла в кімнату й лягла на розкладену канапу, яку в той момент іще не гріх було називати нашим спільним ліжком. Я завалився поруч, не роздягаючись, і полежав так певний час, здригаючись од наслідків щойно пережитої панічної атаки — котрої за останні три-чотири місяці.

— Позгадуймо хороші моменти? — озвалася вже дуже навіть колишня зі свого краю.

Я схопився на рівні:

— Навіщо? Щоби стало ще більш боляче? Лежачих не б'ють.

Планування в моєї квартири таке, що зі спальні до кухні без обов'язкового відвідування наскрізної вітальні, що протилежними своїми дверима впирається в коридор, не потрапиш. А саме у вітальні порозлягалися, хто як міг, двоє людей. Один із них — мій друг, що невдовзі врятує мені життя, а інший другом тільки прикидався, й під той час уже, мабуть, виношував намір це саме життя трішки надломити.

А ж лише напередодні з другим візитером хати ми стояли на загальному балконі вже його будинку і цмалили сигарету за сигаретою. Через російські обстріли саме не було електрики, тож втикали ми з ним у наскрізь темну і дещо містичну позняківську ніч, тільки де-не-де покроплену самотніми вогнями вікон осель, чиї власники відкрили для себе альтернативні способи видобувати освітлення. Десь тарахкотів хор із двох-трьох генераторів.

— Тобі треба допомога, — переконував мене «друг», як це робила й дружинонька останніми місяцями. — Звернутися до фахівця. Хочеш, я можу записати тебе? У мене є контакти.

Я поміркував. Із одного боку, це буде вже четвертий психотерапевт за останній час і загалом п'ятий фахівець із менталочки, коли брати до уваги тернопільську психіатриню на початку війни, до кого я почвалаю по якусь там ефемерну «допомогу». І жоден або жодна з цих мозкоправів не тільки не надали її, але й полюбляли цілком професійно не дивитися в очі, слухати у пів вуха, а в моменти реальної кризи й нервового зриву, коли я о дев'ятій вечора закидався горілкою під під'їздом і нестримно плакав, паралельно борючись із нервовим тіканням і невідь-як набутих неусвідомленими порухами головою вправо, зі слухавки верзли: «Я телефоном не працюю. Записуйтеся на наступному тижні, прайси ви знаєте».

Авжеж, знаємо ми ваші срані прайси. І ціну вам як людям, здатним слухати і чути інших, теж чудово усвідомлюємо. На хуї вертіли як перше, так і друге.

— Ну, записуй… — промимрив я у полохливу тишу вечора київського лівобережжя. — Спробую ще так.
— Я ж не хочу тебе ховати, старий. — «Друг» заспокійливо поплескав мене по плечі. — Я не буду тебе ховати.

А от наступної ночі, поки я сидів на кухні й спостерігав, як одномоментно руйнується все моє витворене останніми п'ятьма роками життя, він забув про це, щоби заснути на розкладачці в моїй вітальні.

О шостій ранку прокинулася дружина.

— Я, мабуть, піду погуляю до дванадцятої, коли приїде та твоя машина. Не хочу бачити, як усе розвалюється. Не винесу.

Їй було плювати, що я не спав ані секунди, не їв, проти цієї ночі схопив нервовий зрив і кілька послідовних панічних атак, через що тіло в якийсь момент не витримало і почало струшуватися в болісних судомах (останнє вони з «другом» і досі вважають театральною виставою, між іншим), а ще надворі був сніг і мінус скількись. Саме тому втримати мене вдома ніхто не зміг.

Блукати завулками кілька років як рідного кварталу неподалік станції метро «Чернігівська», де кілька днів тому ще ходив із дружиною на закупи або вигулював пса, виявилося дуже важко: з-за кожного рогу визирали зловісні спогади про час і обставини, про моменти і про їхні вайби, про пройобане минуле, що здавалося тепер лише розірваним конвертом без самого листа, відданим на лють нестримному вітрові. Врешті-решт, я дійшов до притрушеного снігом літнього кінотеатру неподалік місцевого парку, де ми з дружиною теж колись щасливо прогулювалися, та безсило гепнувся на сидіння. На порожній екран поналипав мокрий сніг, він же миттєво заліз до моїх штанів із лавки під дупою. Навіть до трусів заліз, чого я не дозволяв своїй законній другій половинці щось близько останнього року, вигадуючи для цього щоразу безглуздіші відмазки.

У цьому холоді, голоді й забутті я безглуздо марнував хвилини, затим і години за переглядом відсутнього фільму в кінотеатрі просто неба. Атмосфера засніженого довкілля з рідкісними перехожими, кому моя постать за рівнем перспективи зацікавити їх поступалася навіть стовпам і деревам уздовж хідників, вичавлювала зі свідомості останню жагу жити.

Коли позаду залишилася безодня часу, хоча до відбуття дружини залишалося ще години дві, боковим зором я вихопив якогось безхатька, що примостився на протилежному кінці мого ряду лав. Порив сліпого відчаю чи бажання бути почутим змусило мою тушу «переїхати» якнайближче до цього похмурого чувака: заводити розмови я вмів і любив, та й людей за соціальним статусом ніколи не розділяв на кращих або гірших.

Ми проговорили з годину. Почали морозною погодою, наявністю-відсутністю сигарет у моїх кишенях, війною, а закінчили ситуацією з моєю дружиною.

— А найгірше те, що й собаку вона забере. Мого пса, з жопи якого я голіруч діставав мертвого глиста. Оцими руками, покусаними цим же песиком у період його дорослішання, діставав, — закінчував чергову сповідь я. — Мабуть, я його вже й не побачу, Саня.

— Во сколько часов должна приехать та машина? — поцікавився новий знайомий і зненацька дістав із кишені поплямованої та в багатьох місцях перелатаної куртки предмет, який змусив мій мозок розплавитись остаточно. Я такі штуки тільки в старих фільмах бачив, їй-Богу!

То був круглий механічний годинник на ланцюжку, з тих, що ними традиційно захоплюються кіногерої мафіозних бойовиків, чия дія відбувається у тридцятих роках минулого сторіччя. Не срібний, та й навряд чи з якогось дорогого металу, зате з кришечкою, що з клацанням відкривалася по натисканні дрібного ґудзичка збоку. Там іще, здається, було якесь гравірування, проте розгледіти написане я з огляду на свій тодішній стан і мілісекундність самого моменту оголення циферблата не зміг.

— О дванадцятій, — видихнув я, трохи отямившись опісля видовиська.

Безхатько зикрнув на годинника, якого тримав за ланцюжок, іще більше посилюючи відчуття нереальності того, що коїться:

— Так у тебя есть еще целый час. Беги к собаке. Погулять с ним еще успеешь.

Не пам'ятаю, чи подякував, зате добре запам'ятав, як стрімко біг. Ковзався на снігу, який ховав під собою тонку кригу, двічі або тричі впав, але летів додому як ніколи раніше. Іще двісті метрів, іще сто, іще п'ятдесят… Плювати на біль — і фізичний, і моральний!

До під'їзду я добіг якраз учасно, щоби побачити, як якісь люди у військовій формі виносять речі з моєї квартири. Дружинині, саме собою. Але все-таки з моєї квартири.

Робили вони це мовчки, зі знанням справи. Одним із закамуфльованих — мій «друг», який іще кілька годин тому хропів собі на розкладачці у вітальні.

Скочивши у навстіж прочинену пройму вхідних дверей до хати, я заскочив там, окрім гармидеру, дружину. Вона стояла у спальні й саме спорожнювала вміст шафи. Під ногами крутився мій пес. Він радів, що я прийшов. Завжди мені радіє…

— Я маю ще годину, — тупо белькотів я, а очі заливали сльози. — Дай мені погуляти з малим. Іще годинку.

— Машина приїхала раніше! — відрізала колишня. — Ти ж бачиш? Давай поговоримо як нормальні люди.

«Ага, як нормальні люди», — подумав я та згадав про екселівський файл.

Як нормальні люди…

скоро буде далі