VI

Шістки я люблю чи не більше за трійки. Зрештою, це число — поєднання двох половин, розділених, імовірно, часово-просторовими складнощами. Проте й такі проблеми йдуть гуляти лісом, коли дві трійки об'єднуються заради того, щоби перемогти.

Перемогти лицемірство.

Перемогти дорослий світ.

* * *

Мені років шість або сім, і ми з батьками йдемо на пляж, до затоки Дніпра, що розкинулася в кілометрі з гаком од нашої дачі. Батько — випивший, але не критично, а «для настрою». Мама, як не дивно, твереза. А я маленький і життєрадісний. Ідилія.

Ми йдемо вулицею Садовою, три, до магістральної дороги, що сполучає Київ із володіннями осокорківських дачників. Зненацька чую позаду стукотіння лапок. Розвертаюся й бачу, як за нами дріботить Ларік, наш собака сосископодібної породи, рудий, як багаторічні сталагміти іржі в колекторах місцевих каналізацій. Дідько зна, яку шпарину в паркані він знайшов, щоби скласти нам компанію, проте його жага бути поруч із людьми переплюнула штучно створені обмеження.

Жага бути поруч. Собаки її відчувають. Вони й живуть, аби бути нею просоченими до кінчиків хвостів.

— Может, вернемся и возьмем поводок? — пропонує мама, чудово знаючи, що Ларік із гавкотом кидається на всі без винятку машини, що мали неприємність опинитися в межах його слухових і зорових аспектів чуття.

— Та не, — відрізає випивший батько. — Все будет нормально. Пускай погуляет.

«Нормально» стається не відходячи від каси. Секунд за сорок, не більше. При кінці Садової, три, Ларік вихоплується на магістральний шлях і з гавкотом кидається на жовтий «москвіч». Оббрехавши транспортний засіб, він із почуттям виконаного обов'язку дивиться на нас із асфальту жвавої вулиці. Висолоплює язика.

Його збиває біла машина. Чую скімлення, котрого жадав би більше ніколи не згадувати.

Але згадую.

І згадуватиму.

Тато старанно вдає, що все нормально. Передає мені рятувального круга з кумедною черепашочою головою:

— Пошли купаться.

Яке, блядь, купатися, тату? Яке, блядь, пішли?..

Ларік помирає не одразу. Ми всією родиною мчимо до Києва. Я з напівпритомним псом — на задньому сидінні. Ларік випадково покакав просто на сидіння. По приїзді батько заспокоїв його:

— Ты покакал? Ничего, что ты покакал. Все нормально.

Нормально, ага.

А далі були лікарі й якісь абсолютно незбагненні присоски, що стирчали з Ларіка. Собака помирав довго і боляче.

Все моє життя він помирав. Помирає й досі. Дивиться на мене сповненими болю вірними очима — і помирає за те, що просто хотів прогулятися з нами на річку того сраного вечора.

Його винесли, коли надворі вже зробилося геть темно. Більше він не повернувся. Мабуть, приспали, щоби не мучився. Мені так нічого й не розповідали.

А я не питав.

Проте нині час для запитань таки настав. Відчуваєте завислість у повітрі? Я хочу її позбутися.

Спи спокійно, псяро. Тепер керую тут я.

* * *

я не знав, що таке свобода,
поки не зустрів тебе
у хитрих мереживах соцмереж,
серед вайбів вайбера
між стін власної квартири,
просоченої цигарками
болем
і рок-н-ролом,
який ти так любиш.
або не любиш —
байдуже.
і хоч рима вище виявилася випадковою,
як і наша зустріч,
скоро ми будемо вільніші
за небо
і простір, що його
породив.

* * *

Тут слизько. Я не вмію ковзатися на кризі.

Лови.

сподіваюся,
далі буде