IX

Я вибіг із під'їзду назад, в обійми холоду зими, й притьмом кинувся до кінотеатру просто неба. Скельця окулярів заливали сльози та мокрий сніг, біг майже навпомацки, та все-таки дістався вже перевіреного місця під дупу. Безхатька вже не було.

І в цей момент залунали сирени. Почалася повітряна тривога.

Для розуміння: саме це розпрокляте ревіння провокувало в мене останніми місяцями найжорсткіші напади паніки, під час яких я поводився, мовби абсолютно зацькована, розйобана людина, що нею тоді й був. Наприклад, від сирен я часто ховався в темному туалеті, де курив, тремтів і ловив чергові «панічки». А ще я часто, ду-у-уже часто приймав гарячу ванну, деколи по п'ять разів на день. Такий от чувак був.

Так-от, сидів я в тому літньому кінотеатрі, чув стопекельний лемент довкола та фізично відчував, як він душить мене. Долоні миттєво спітніли, зображення в очах взялося стрімко втрачати фокус, серце перебралося стравоходом кудись у горло, а скроні, здавалося, почали шукати суголосну з сиреною тональність і гули, гули абсолютно шалено, просто-таки на рівні дез-метал-кору.

Я підніс очі на засніжений екран. Бачив його вже кепсько — все попливло — але промовив:

— Ну давай, сука, стріляй! Давай закінчимо цю хуйню раз і назавжди!

Власний голос звучав мені з надр пекла, котре якийсь скажений грішник оббив металевими плитами.

А «друг», що обіцяв мене кудись там записати й не хотів ховати, так і не подзвонив. Узагалі більше не озвався.

* * *

Наступні два дні я пам'ятаю уривано.

Дзвінок другу — відразу після виходу з кінотеатру просто неба:

— Льох, мені, здається, потрібна допомога.

Провал.

Власна квартира, кухня. Льоха. Бляшанка «рево», пиво. Немає світла.

Провал.

На мені була біла святкова сорочка і чорні джинси. Прокинувся у власному ліжку мордою вниз, іду на кухню пиячити далі.

Провал.

— Льоха, — протягаю я жалібно, киваючи на темний коридор, де мені мариться таке собі ще чорніше місце, розтягнене підлогою, мовби глибока калюжа. — Там щось є. Можеш… подивитися?

Хапаю Льоху за руку. Тримаю якийсь час, відпускаю. Той іде в коридор, світить на підлогу ліхтарем із мобільного, точнісінько в те місце, де я бачив оцю свою яму.

— Ничего здесь нет, — промовляє друг, але, як на мене, не дуже переконливо.

Наступної миті я відчуваю, як ця довбана калюжа вже стрибнула на мене і скотилася у надра душі холодним потом, мурахами по всьому тілу.

«Ти втомився, — немовби почув я голос у голові, хоча насправді це не звучало як класичний полілог шизи у хворих на неї; то були радше вайби жіночого голосу, лагідного, але прокуреного. — Ти дуже втомився. Ходімо. Ти заслужив на відпочинок.

Я немовби відчував доторк власної самотності, чиї промови й уловлював на космічно-кармічному рівні запаленою макітрою. Відчувалося це досить приємно — затишно і заспокійливо, начеб обіймає мама, щоби забрати у подорож безпечного сну.

От тільки руки у мами були якісь холодні, ніби могильні. І мокрі. Зненацька я це усвідомив дуже чітко.

далі скоро буде
не преремикайтеся