XV

Повна темрява. Порожнеча. Тиша. Тільки серце ще стукає.

І от тобі зненацька тридцять чотири. За попередні роки ти навчився не очікувати нічого магічного чи дивовижного від своїх днів народжень, але повної жесті не аж так щоб сподіваєшся.

Утім, тридцять четвертенький усе-таки показав, що він може вразити. Скотство.

Але нічого, ми тримаємося. Ми хоч і впали практично в безумство, але залишаємо собі дещицю віри в себе, в яку вгризаємося, щоби випірнути. Знову. Ми це зробимо, це точно. Всім на зло.

Війна зачіпає кожну людину, навіть яка не бере в ній безпосередньої участі. Можна скільки завгодно кричати, що ми звикли до ракет, проте ви й самі не помічаєте, як насправді кожен змінився. Довкола не залишилося здорових людей, кожного по-своєму накрило.

Єдиний вихід — допомагати одне одному. На жаль, поки що ми цю здатність тимчасово втратили. І я, мабуть, утратив її теж.

Але не всю.

Якщо все-таки якимось дивом виберуся з цього й навіть побачу кінець війни, обов'язково напишу книжку про те, як сильно «паяє» цивільних людей. На фронті, звісно, ще гірше, там узагалі ступінь жесті не піддається осягненню, але й мирні страждають. У кожного своя втрата — така або інакша. У кожного свій біль, який вони несуть на власному горбу.

За всю еволюцію ми так і не навчились працювати разом як слід. Себто, йти назустріч у бажанні попри все на світі допомогти не тільки тому, кого любиш, а й випадковій, здавалося б, людині (хоча випадкових людей не існує). Хочеться догукатися: «А нумо краще разом!» — але цей вигук залишиться ще однією нереалізованою мрією.

Єдині, кому система ще не роздовбала мозок — молодь. І мені випало вчити їх, передавати свій досвід.

Але навіть не це головне. Якщо десь блукає одна-однісінька людина на всю студентську групу, якій я можу допомогти чимось — від моральної підтримки і до конкретних порад, як вийти з того чи іншого стану, адже бувало всяке — це великого вартує.

Заради цього треба виповзати з ями.

І я виповзу.

Обіцяю це собі.

далі буде