Запізнення

11.06.2017

Можна багато що пробачити своїм підлеглим, окрім єдиної розпроклятої звички - запізнюватися. Невже вони думають, що я збіса щасливий від перспективи прокидатися вдосвіта, коли дехто взагалі тільки-но ліг, нашвидкоруч готувати якийсь наїдок, вихоплюватися з тепленької квартири і пхнути через усе місто до офісу? Ні, звісно ж.

Але наша робота потребує жертв.

До яких тільки хитрощів не вдаються ці ледащі бевзі, щоби виправдати свою відсутність на робочім місці тоді, як праця вже має кипіти й парувати! Ладен закластися: щоп'ятниці вони всі збиваються докупи, йдуть жлуктити паршиве пиво в барі за рогом тільки для того, щоби поперемивати мені всі кісточки. Занадто я суворий, мовляв. А хіба можна бути «занадто», коли суворість - те єдине, що не дає нашій конторі скотитися на пси? Чи я мушу дозволяти їм приходити, коли заманеться? Здогадуюся, що тоді довелося б працювати тут самотою.

- Іване Васильовичу, перепрошую за запізнення. Учора мав високу температуру та не міг заснути до другої ночі, - декламують вони свої байки, маючи мене за кретина. Авжеж! Знаю я вашу температуру: напевно, учора до посиніння дивився, як Кличко давав чортів тому американцеві. Мені байдужісінько, що все те відбувалися серед ночі - ти маєш бути на роботі рівно о восьмій, ані хвилиною пізніше.

І зараз - те саме: в офісі немає нашого наймолодшого юриста Сергія. Дзиґар на стіні наклацав уже п'ять по восьмій, а він і не думає з'являтися.

- Дідько, зателефонуйте хтось цьому неробі! - лементую я на підлеглих (із ними потрібно як із хижаками: даси слабину - зжеруть). - Де його носить?

Усі якось відводять очі... З чого б це? Та ще й тиша панує, як у бібліотеці. Здається, ніби вони взагалі не дихають.

- Іване Васильовичу, тут така справа... - нарешті озивається наша менеджерка Аліна. І замовкає. Знову тихо, неначе після ядерного вибуху.

Що ж, я почекаю. Корона з голови не впаде. Вони самі мусять пояснити мені ситуацію. Годинник показує вже чверть по восьмій? Байдуже! Так і стоятиму, дивитимуся на кожного по черзі, поки не дізнаюся, з якого ж такого дива вельмишановний двадцятитрирічний шмаркач вирішив плюнути на посадові інструкції.

- Словом, учора ввечері Сергія збила машина, - стиха, майже пошепки, продовжує Аліна, коли від початку робочого дня минуло вже двадцять три хвилини, і я, щиро кажучи, притомився бовваніти посеред загального кабінету. - «Швидку» викликали відразу, але та їхала, кажуть, хвилин сорок. - Аліниною щокою котиться сльоза. Емоції в офісі я також ненавиджу, проте цього разу мовчу. - На той час він уже...

В іншому кутку на повен голос заходиться риданнями секретарка Олена. Всі відводять очі. Усе, що діється, дедалі більше скидається на божевільню.

- Що - він?! - вибухаю я. - Де він?!

- Іване Васильовичу... Сергій загинув, - видушує Аліна. Наступної миті вона вже плаче суголосно з Оленою.

Он воно що! Виявляється, цей пацан вирішив померти, сподіваючись виправдати своє запізнення. Ні, добродійство, зі мною такий номер не пройде. Я ж не вчора народився, врешті-решт.

- Перекажіть Сергієві, що його звільнено. Решта - беріться до роботи, якщо не бажаєте повторити його долі.

Саме так із ними треба! Тільки-но дозволяєш щось зайве - незчуєшся як на голову всядуться, ногами чеберяючи.

Наша робота потребує жертв. От так.

11.06.2017, Київ.