Старий

16.02.2017

- Не хвилюйся, батьку, тут тобі буде дуже-дуже затишно, - переконував високий чоловік в окулярах, мимохідь шукаючи місце для паркування на подвір'ї лікарні. - Мені цей заклад порадив Сашко. Пам'ятаєш Сашка?

Старенький на задньому сидінні машини лиш мовчки усміхався. Він уже взагалі мало кого і що пам'ятав - був просто щасливий, що Петрик привіз його кудись, де добре.

Колись давно й сам Андрій Іванович часто возив сина по хороших місцях. Повз них проносилися найцікавіші краєвиди спершу Країни Рад, а потім і посталої з попелища примусового забуття України. Тільки вдвох - батько зі своїм синочком, адже Петрова мати покинула їх, коли тому було заледве три. Та їм однаково було добре скрізь: непорушні гірські масиви Карпат, їхні нестримні потоки та застиглі у спокої узбережжя Криму немов їхній антипод; замки й фортеці, котрі впродовж цілої вічності не давали жодного шансу ворожим полчищам; сонні гущави постійних у своїй гордовитості лісів... Та де їм тільки не доводилося бувати!

...Що було потім, крізь роки? Стареча пам'ять зрадницьки плутала часові проміжки й події, розкидаючи їх навсібіч уламками розбитого люстра. Здається, Петрик пішов до якогось інституту... та якого? Щось пов'язане з комерцією чи, як там його... бізнес. Синок по завершенні відкрив якусь компанію і, хвалити Бога, не розчарував батька - почав допомагати людям. «Допомагаю людям, батьку!», - саме так він завжди казав, а Андрій Іванович і не ліз у подробиці. Навіщо ж-бо? Він же так любить його, свого Петрика! Давав йому, що міг - значить, і робота в нього хороша! Він же сам - син свого батька...

- Ну, все, - Петро Андрійович, врешті-решт, запаркувався коло входу. - Час виходити, старий. Приїхали.

Надворі панувала незвично потужна як на липневий Київ злива. Подвір'я залило так, що син був змушений підхопити свого батька попід руки та нести всередину з допомогою ще декількох лікарів, оскільки інвалідний візочок просто не проїхав би таким океаном.

Андрій Іванович збив докупи ще кілька крихт спогадів: Петрик завжди любив дощ. Вони з ним навмисне вичікували на дужу зливу - таку, щоб аж нічого не видно було, - а потім ганяли на велосипедах по найбільш брудних шляхах, які тільки могли знайти. Вкриті глиною або землею з п'ят і до маківок, заходили у рідну хату, довго відмивалися самі, далі відтирали долівку - але однаково веселилися. А до вечері в дні таких прогулянок, на які мало хто наважився б узагалі, Андрій Іванович варив синові борщ, відпоював його гарячим чаєм, щоби той не застудився... Це було весело! Але де це було? Де ж вони жили?

Дощі.

Пам'ять знову відмовилася показувати Андрію Івановичу картинки, адже в ніс ударив гострий запах. Дуже неприємний, навіть моторошний. Хіба може взагалі пахнути так погано у місці, де, як казав його Петрик, має бути добре?..

- За що я вам, бляха, заплатив?! - лементував тим часом на маленьку медсестру Петро Андрійович, яка від такого ґвалту боязко озиралася, чи, бува, не збіжиться сюди зараз уся лікарня.
- Нам прикро, але...
- Я замовляв для нього окрему палату! Окрему!!! Ви знаєте, що це значить?!
- Ми його обов'язково переведемо щойно...

Микуличі! Так, як він узагалі міг забути? Прямісіньке, немов лінія Екватора, селище - і таке саме довжелезне. До Києва звідти їхати хвилин сорок автобусом, тому вони часто виїздили туди у зоопарк, на морозиво або й банально погуляти Хрещатиком, подивитися тамтешні каштани у цвіту, зануритися в людський потік, що в місті завжди бував не менш бистрий за карпатську річку. Губилися серед людей, домовляючись про місце зустрічі, а потім пили з автоматів воду з сиропом. Багато води з сиропом. І коли ж син устиг подорослішати?

Окрему палату забезпечили, перерозподіливши всіх її пацієнтів по сусідніх. Двоє працівників лікарні ввезли візок із Андрієм Івановичем усередину, перевдягли його у зелену лікарняну робу та вклали на просочене потом, кров'ю і сечею ліжко, що стояло посередині приміщення.

- Усе буде добре, батьку, от побачиш! - Петро схилився до старенького. - Тобі буде добре. Усе буде добре, старий.

Андрій Іванович намагався спитати, як часто син заїжджатиме до нього в гості, але не зміг - йому вже декілька років як одняло мову після відразу кількох інсультів поспіль. Та й чи це важить? Звісно, Петрик часто буде тут! Він же любить його, коханий синочок, він же обіцяє, а значить, що все буде просто чудово! Буде весело, як колись! А, може, буде навіть іще веселіше - хтозна, куди вони поїдуть мандрувати наступного разу?

Заплющуючи очі від кам'яної слабкості, котра оповила його саваном сну після якогось уколу, батько згадав слова сина: «Час виходити, старий. Приїхали».

І прийшов сон.

* * *

У коридорі хоспісу Петро Андрійович здійснив важливий, на його думку, дзвінок.
- Альо, бичара, здоров! - зверхньо затараторив він у дорогий мобільник. - Справу вирішено. Можемо виставляти хату під оренду. Барахло тільки звідти все повикидайте, а то мій старий за життя всілякого лайна багацько туди понатягав! - він на мить замислився і продовжив: - І фотки, фотки головне зі стін познімайте, бо там, зараза, така якась пурга...

* * *

П'яні трунарі поховали чергового невідомого пацієнта на цвинтарі неподарік лікарні. У Микуличах не вщухала злива...

16.02.2017, Київ.