Пусти мене

03.05.2017

Хол вокзалу зустрів мене сотнями уривків фраз, повітрям, пропахлим розчинною кавою та немитими тілами безхатьків...

(Чорт, я ж завжди пишу про ті вокзали, колії, рейки! Нехай зараз це буде...)

...Зала очікування безнайменного аеропорту. Десь за вікнами - злітно-посадкова смуга, якою коли-не-коли пробігають літаки: одні розбігаються, щоби стрімко здійнятися в беззоряну ніч, а інші...

(Ні! Ні, ні, ні! Знову не те! А що, як...)

...На дальній стіні фойє - там, де за стійкою саме прикуняла втомлена адміністраторка, - клацає десяток дзиґарів. Вони йдуть синхронно, дарма що показують абсолютно різні речі. Завдяки їм я знаю, що в Нью-Йорку завше заклопотані дріб`язковими справами американці саме їдять свої обідні бурґери або піцу; педантичні лондонці ладуються до сну, щоби опинитися в ліжку рівно о двадцять другій; Пекіном блукає сірий привид скорого світанку...

Тримаючи в руках порепаного заплечника, тишком, щоби не розбудити рецепціоністку, чимчикую сходами на другий поверх. Довгий коридор, десятки дверей. Утім, я точно знаю, які з них я шукав, але не знаходив на вокзалах, в аеропортах, у темних провулках міст - таких безбарвно однакових, що робиться аж кепсько і хочеться ніколи більше там не бувати.

Двадцять п`ятий номер, що він одночасно є й тринадцятим. Шукаю по кишенях ключика, та не знаходжу: ти мені його ніколи не давала. Може, він під цим огидним килимком? Присідаю навпочіпки. Так страшно піднімати його; а що, як там немає нічого?.. Доведеться, либонь, ночувати на вокзалі. Чи в аеропорті. Або ж, замінивши адміністраторку знизу, прилягти на стійку, засинати там під монотонне цокання годинників, жоден із яких ніколи не покаже час до того, на що я дійсно чекаю.

Так мрію скинути цього клятого заплечника! Ти залишила мені ключа під килимком?

P.S. На моєму - 00:00. Загадуй бажання...

03.05.2017, Київ.