Перетин паралельних

11.04.2016

Захмелілі жарівки потрісканих пристанційних ліхтарів були не в змозі порушити сну дерев, висаджених акуратними низками вздовж залізниці. Втім, жовтувате штучне світло примудрялося сяк-так кохатися з ранньою березневою ніччю у верховіттях, а я, мовчки погладжуючи твоє волосся, спостерігав за плодами того химерного кохання - дивовижними тінями, які жваво вальсували стінами та стелею затхлого купе. Тієї ночі ми обидвоє насолоджувалися випадковим усамітненням, із неприхованою насолодою вдихали характерні для всіх без винятку мандрівок потягом запахи продезінфікованої постелі, несвіжого «сервелату», дешевого алкоголю, відгомону порожньої балаканини попередніх пасажирів. Куплений просто перед від'їздом порепаний ноутбук шепотів ідіотськими піснями дурнуватих виконавців. А нам не спалося.

Нам узагалі рідко коли спиться.

Дивовижа, що нам випало їхати в тому купе тільки вдвох - дарма що йдеться про чи не найпопулярніший залізничний напрям. Не знаю, завдяки чиїм потугам склалося саме так, одначе було б геть безглуздо цією можливістю не скористатися. Час від часу за дверима купе чувся п'яний лемент із характерними галицькими нотками (приправлений міжнаціональним, усім зрозумілим «Курррррррва!») й кожного разу ти від несподіванки легенько здригалася. Я ж не втомлювався бавитися твоїм чорнішим від ночі за вікном волоссям і розглядати тіні.

Потяг нісся углиб темряви, неначе накажений, ритмічно вистукував колесами, розбурхував зайві для березня зграйки сніжинок урізнобіч. Він намагався вирвати нас із лещат п'яного міста, котре з дикого похмілля звело нас разом, а тепер і не особливо тримало, сподіваючись, либонь, що ми однаково раніше чи пізніше повернемося. Попереду була пригода - нетривала, проте важлива для нас обох.

- Спиш? - прошепотіла ти, немов боячись розбудити уявних попутників із горішніх полиць.
- Хіба схоже на те? - Я погладив тебе по щоці, ти затишно заворушилася. - Навряд чи обидвоє заснемо, до Львова лишилося години три чи близько того.
- Розповіси щось? Спробую подрімати, а то завтра лазитиму як зомбі.

Чорт забирай, прохання на кшталт «Розповіси щось?» та до них подібні ненавиджу найбільше, позаяк ті незмінно вганяють у глибокий ступор і вмент вимітають із мозку всі без винятку теми для розмови. Ніяковієш, силкуєшся відтворити в пам'яті бодай трішки цікавий випадок або історію, а в результаті починаєш плести таку маячню, що від її безглуздості самому собі хочеться зашити рота. От і того разу вийшло не краще:
- Уяви, що ми несемося у цьому потязі зі швидкістю мільйон кілометрів на годину, а довкіль нас лише темрява і сніг, сніг, сніг...
- Більше снігу! - захихотіла ти.
- М-м-м, так. Більше снігу... Так от, немає нічого, крім темряви й снігу. Ми не маємо гадки, куди нас несе, де в підсумку опинимося, а нам усе одно байдуже...

А за вікном тим часом насправді не було видно нічого, крім аж занадто потужної як на березень завірюхи. Коли вона встигла здійнятися? Тепер скидалося на те, що я не плету маячні, а змальовую дійсність. Темрява, сніг. Чи насправді ми їдемо до Львова?

Раптово межа між вигадкою та дійсністю стерлася начисто. Ти лежала на моїй долоні, зачудовано гріла її тендітним подихом, посміювалася чи то вже уві сні, а чи то цілком свідомо.
- Мені якось затишно. Ніби не існує жодних проблем, - зрештою прошепотіла ти.
- А їх і немає. Ти мене неуважно слухала. Зараз дограєшся до того, що я почну розповідати цю хріновіну від самого початку.

Легенько цілуєш долоню, на якій лежиш. Дійсно по-домашньому затишно та якось геть нереально. Особливо коли я затямив, що вперто не можу згадати не тільки як ми сідали у поїзд, але й узагалі коли купляли квитки, планували чи ні ми цю поїздку...

- Кохана, а як ми тут опинилися?

Мовчання.

Ритмічне постукування коліс. Завірюха. Березень (?). Темне купе.

Напевно, потяг і далі міряє кілометри крізь сніг і темряву. Оббита вельветом поличка поволі забуває ритм наших думок, запах несвіжого «сервелату», мерехтіння пристанційних жарівок та тіні закоханих у ніч дерев.

Паралельні прямі перетинаються лиш раз. А потім - лиш сніг.

Нам узагалі рідко коли спиться...

11.04.2016, Київ.