Лось

22.10.2014

Із-за ледве прочиненого вікна долинав звук, подібний водночас до завивання зношеного двигуна старенької «копійки», передсмертної агонії бридкого монстра з комп'ютерної гри та щасливих вересків німого, в якого раптово прорізався голос. У тиші глупої ночі, що панувала надворі, цей дивний лемент чувся особливо чітко й не міг не вселяти остраху невідомістю свого походження. Дійсно, лишалося тільки здогадуватися, що за зараза може так панічно горланити в самісінькому центрі Києва о пів на четверту ранку. Можна було б із величезною натяжкою списати звуки на занадто веселих гультяїв, проте виникали справедливі сумніви, що людина - хай навіть п'янюча у дрова - спроможна була влаштувати такий концерт.
- Що це в біса таке? - тихенько запитав я в Наталки, яка лежала поруч зі мною на старенькій розкладній канапі під шаром із кількох ковдр.
- Лось, - долинуло у відповідь. - Він хоче цукрику.
- О пів на четверту. Посеред міста. Лось. Хоче цукрику?
- Так...

Я знехотя зліз на підлогу й заходився шукати у великій купі одягу свої речі. Попри те, що кімната частково освітлювалася вуличним ліхтарем, розібратися, де чиї штани-майки-сорочки (а поготів під лосячий крик знадвору) було вельми тяжко. Так і не знайшлися одна шкарпетка та труси, тому їх я просто знехтував, коли таки відшукав у цім гармидері драні чоловічі «левайзи» та футболку з Джоном Ленноном і сяк-так напнув їх на втомлене алкоголем тіло. По тому взув на босу ногу кросівки і, прихопивши з підлоги недопиту пляшку портвейну та пачку цигарок, а з невисокого журнального столика - пакетик цукру з котроїсь кафешки, невпевненим кроком почимчикував до коридору.
- Куди ти? - запитала абстрактна ковдра на канапі наталчиним голосом.
- Пройдуся, нагуляю собі сон.

Я пірнув у чорноту під'їзду.

Нічна вулиця зустріла мене ненав'язливою прохолодою раннього вересня. У жодному з вікон сусідніх будинків, що обступили нашу п'ятиповерхівку літерою «П», не світилося. Безлюддя панувало й просто неба, тому здавалося, ніби я стовбичу з цигаркою в зубах посеред давно полишеного людьми міста. Ба, більше: не чути було навіть поодиноких машин, які звично катаються Києвом цілодобово, без перерви та вихідних. Власне, досі єдиним звуком, який відчувався вельми недоречним у цьому становищі, лишалося те таємниче голосіння. Воно, наскільки я зрозумів, доносилося звідкись із-за рогу, де неширока пішохідна вуличка сполучала це захищене з усіх боків подвір'я із зовнішнім світом - із проспектом на три смуги в кожен бік.

Я прямував на звук, час від часу прикладаючись до відкоркованої пляшки. Навколишній пейзаж тим часом не ворушився жодною своєю клітинкою навіть од поривів вітру. Він немов застиг у власній величності та загальному збайдужінні до всього того, що відбувалося поза ним. Є така особливість будь-якого житлового кварталу великого міста: він цілком самобутній у власній же самоті.

Тим часом нелюдські крики ближчали. Там, за рогом, який закутався-був у темряву подалі від людських очей, щось явно діялося. Важко передати словами, як сильно я волів чимшвидше розгадати цю загадку, котра, не давала заплющити очей і поринути у царство Морфея, вочевидь, тільки мені. Мешканці прилеглих будівель реагували на ситуацію так, як якби надворі просто сама собою ввімкнулася сигналізація припаркованої машини. Себто, ніяк. Ця байдужість не дивувала, позаяк місто - цей велетенський організм, уражений пухлиною пофіґізму ще при народженні - апріорі плювати хотіло геть на все. Направду, а що значного в тому, що вночі десь поміж одноманіття лабіринтів мегаполісу волає, аж розривається, щось незрозуміле?..

Я завернув на пішохідну доріжку й таки побачив його - дебелого, відгодованого лося завважки, либонь, із пів центнера. Його чимала туша спокійно бовваніла собі у світлі далекого вуличного ліхтаря. Тварина, почувши кроки, без зацікавлення повернула у мій бік голову, припинивши завивати. Незважаючи на недостатню освітленість, в його очах дуже яскраво палали вогники смутку.
- І чого б я оце волав? - Я наблизився до лося практично впритул.
- Тямиш, друже, за весь клятий день жодна скотина не почастувала мене цукром, - промовив одночасно і стомлено, і роздратовано лось.
- Хіба це причина, щоб не давати людям спати?

Глибоко в моїй душі заграли перші нотки жалю, співчуття. Наскільки ж, чорт забирай, зробилися індиферентними люди, що вже геть неспроможні просто взяти та й нагодувати бідолашну тварину триклятим цукром!

Ми стояли кілька хвилин мовчки. Зрештою я запропонував лосеві цигарку, та той відмахнувся рогом: «Уже понад місяць як кинув».
- Маю для тебе дещо, - зізнався я, - тільки пообіцяй, що відтак заспокоїшся і даси виспатися, бо нині мені дуже рано вставати.
- Присягаюся рогами! - охоче згодився лось.

Трішки порившись у кишені більше задля «годиться», а не щось там направду вишукуючи, я дістав на світ Божий пожмаканий пакетик цукру й простяг його тварині. Втім, устиг зорієнтуватися, що відкривати нехитрий продукт копитами, мабуть, досить проблематично, тому відірвав тоненьку смужку паперу та насипав уміст просто на підготовлений до такого розвитку подій заздалегідь язик. Лось проковтнув цукор, удячно зиркнув на мене та стиха промовив: «Дякую тобі, друже. Це дрібниця, але ж така важлива!».

Хвилини зо дві я спостерігав, як поглинає нічний морок величезне тіло лося. Цигарка давно зотліла, тому лишатися тут більше не було жодного сенсу. От і пішов до Наталки під ковдру - досипати.

Завше спиться легше, коли такі пізні лосі нагодовані.

22.10.2014, Київ.