Кракуни

08.03.2017

Спалена хата порожніла край села вже не одне десятиріччя.

Колись, іще за царя Панька, вона належала місцевому крамареві. З приступом радянської влади перейшла у власність колгоспу зарівно як усе сяк-так особисте. Тоді там оселився-був сільський голова із родиною, якого в дуже скорому часі звинуватили у підтримці «буржуазних націоналістів» та заслали конати десь повіддаль од людських очей. Будову хутенько переробили на клуб із бібліотекою, затим - на генделик, котрий проіснував аж до початку горбачовської протиалкогольної кампанії.

Незабавки після закриття рюмочної обійстя хтось підпалив. Червоний півень винищив усе чи не вщерть, а позаяк година Країни Рад тоді розсідалася в усіх рубах, одхвалюючись будь-якої миті поступитися місцем буремній добі накопичення капіталу, лагодження приміщення відсунули на безрік.

Так-то будівля з розмаїтою історією і забовваніла зашарпаною плином часу пусткою. Десятою вулицею її оминали навіть ласі до всього нічийного цигани, яких, до слова, в цім районі Станіславівщини малося занадто.

Єдиними насельниками руїни були зграї чорніших за глупу ніч кракунів. Не знати чого ласого вони в ній угледіли, одначе метово верталися сюди рік у рік, причому чомусь вилучно взимку. Гайвороння обсідало велетерпну хату скрізь, де це тільки було можливо, немов силкуючись своєю вагою доруйнувати її залишки, колись помилувані пожогою.

Так і жили: надвірний світ гомонів буденними клопотами, а безнайменна хата - зграями осатанілих із власної повсякчасності зимових воронів.

* * *

Улянка навчалася аж на два класи старше, тому можливість побути з нею разом бодай декілька годин напередодні Нового року для мене вже сама по собі була подією знаменитою. Прохідкою попід крендель ми мовчки міряли рідні вулиці села, захурделені пухким снігом. Нам було пригоже так гуляти й усолоджуватися тихою зачудованістю принишклих хат, поснулими у своїй величі обрисами гір, повиваннями грудневого вітру, змовницьким миготінням зір на небокраї, що тоді, здавалося, гляділи на нас якось по-особливому штудерно й загалом робили ніч удосталь ясною.

Саме зорі-злодіяки, либонь, вишикувалися таким дивовижним робом, що завжди неприступна, немов древня фортеця, Улянка сама завітала до мене на подвір'я та напросила пройтися. Просто пройтися. Вдвох. Хапаючись за одвірок, аби не гепнутися під тягарем позірної неможливості такої події, я спромігся тоді лишень на єдине слово - «так».

І от теперечки ми гуляли. Ані пари з вуст - просто йшли собі навмання в сліпому намаганні опинитися якнайдалі. Може, навіть зайти за село; батьки все їдно неминуче всиплять мені добрячого прочухана, бо ж пішов із хати без дозволу, то чом би й ні?

Уляна знічев'я спинилася просто посеред вулиці.
- Ти ж хочеш мене поцьомати, правда ж, Миську? - запитала вона до того знагла, що я вдруге за день відчув свої ноги бавновими. - Правда ж?..
Присягаюся: тієї миті ладен був запастися в землю. Уляна тим часом посилала очима бісиків і злодійкувато усміхалася.

Як би ви вчинили, коли ваша химерна мара, за якою ганявся лишень у своїх снах, наскоком зробилася реальністю?.. От і я спричинився лише до самотнього ствердного киву.

- Для цього мусимо піти до покинутої хати. Не волію, жеби то люди виділи.

Далебі, навряд чи хтось у такому непроглядді міг бачити бодай щось далі як за простягнену руку. Та й людей цієї пори трапилося на вулиці катма: лагодження зустрічі прийдешнього року саме розжарилося до краю.

До тієї пустки йти не хотілося. Ні, я не був страшковою дитиною, проте щось недобре чулося мені в тім хмурновідомім місці завжди. Незбагненним лихом ізвідти віяло вельми здалека і саме того, маю здогад, навіть найзатятіші знайдибіди туди навіть не потикалися.

Але ж Уляна... Моя з першого класу ревна мрія стояла тут і тепер. Вечір мав дійсну змогу обернутися на викохану чортбатька-скількома днями безглуздої нерішучості просто заговорити до неї на шкільній перерві казку! Чи міг я відмовити?..

- Ходімо, - я мовчки взяв її ладку в свою. - Маємо скоренько повернутися, бо ж нас уже майже напевно не можуть догукатися.

* * *

Одинокі вогники вікон хат жевріли вже ген далеко. Я саме почав метикувати, скільки ж часу ми вже так крокуємо околицею, аж ось він, цей затихлий багато років тому предмет людського божевілля - височіє зайвою пам'яткою вогняної ненажерливості.

Від колись заможного обійстя зосталося тільки таке собі пудло без верху, цілковито вкрите товстезним шаром спудзи. Віпса зирила пустими кроснами, немов припрошуючи: чи насмілитеся ви, друзі, ввійти до мене на смаколика?..

Почулося далеке груяння ворони. Здалося, либонь.

- Гайда всередину, Миську, - потягла мене Улянка кудись у чорноту бувшого входу. - Тобі ж не лячно, правда?

Мені було лячно. Мені, дідьчина матінко, було до стогаспида лячно! Не надарма на це гниле місце намовляли стільки лихого, позаяк, щойно наблизившись, я вмент опинився немов у лещатах чогось такого, чого людський глузд осягнути не може взагалі.

- Чого ти став, Миську? Гайда... Ти ж хочеш поцьоматися?..

Незчувся як ми опинилися всередині приміщення (коли цей недогарок узагалі прийнятно так назвати). Дивовижа, але тут не було нічогісінько: ані решток якогось домашнього начиння, ані погорілих залишків меблів, ані... Чисто - лиш церата нечепаного снігу, що вкрила собою діл цього заклятого простокутника.

...Чи то знову крякання ворони?

- Знаєш, ти подобаєшся мені вже дуже давно, - шепотіла Уляна, а її волосся немовби всотувало блиск обдальних зірок, завдяки якому ніч була направду ясною. - Та ж ти такий несміливий. Кумедний хлопчисько! Ходи до мене!

...Доторк прохолодних вуст виграв у свідомості миттєвим просвітлінням. Попустилися лещата примарних небезпек, усе зле залишилося десь поза нами двома, сплетеними тепер у єднанні першого в житті цілунку. Що могло бути ліпшим, жаданішим за чари тьохкання тоненьких крил пириць просто в серці, що кидалося тепер у шаленім, нестримнім танку безкінечної радості?!

Коли я нарешті випірнув із заціпеніння й розвів повіки, то побачив їх. Вони сиділи нерухомо на карнизах, де колись дах прилучався до стін, і штрикали своїми маленькими очиськами, ніби вижидаючи на слушну миттєвість для смертельного нападу.

Кракуни.

Коли вони злетілися й достеменно як саме? Ми неодмінно мусіли почули лопотіння десятків крил та, зрештою, ґвалт, що вони властиво здіймають, злітаючись кудись великанською зграєю. А так здавалося, що вони просто повиростали зі стін або ж були тут увесь цей час безтілесними химерами.

Уляна або не завважила воронів або майстерно се вдавала.
- Тобі сподобалося, несміливий, кумедний Миську? Хочеш іще?
- Ходімо звідсіль... - якнайтихше промовив я, намагаючись узяти дівчисько за руку.
- А нумо втечемо? Тільки вдвох - я і ти! - Уляна нагло зайшлася зо сміху. - Нас усі шукатимуть, а ми... втечемо. Нумо, Миську, не будь таким наполоханим!

Тут, немов із розказу, круки вмент знялися зі своїх місць і накажено кинулися всередину руїни, заполонивши собою весь внутрішній простір. У цьому пекельному вихорі з воронячих тіл та пір'я, приправленому несамовитим багатоголосим гарчанням, я заледве міг розгледіти постать Уляни, дарма що та була лиш за крок. Чимдуж силкувався простягти до неї руки, щоби вихопити її з пазурів невідворотного лиха, та все намарно: скидалося, що круки немов навмисне уїдалися в мене, одбиваючи геть.

Крізь смертельну товкотнечу до мене раптово долинув нелюдський регіт Уляни:

- Нумо втечемо!!! Разом!!! Нас не шукатимуть!!! Ходи, Миську, ходи до мене!..

* * *

Години, проведені в міліційному відділку, тяглися нескінченно довго. Дорослі дядьки не йняли віри тій, на їхню гадку, маячні, що я намагався донести до їхнього глузду. А відтак мене доправили до божевільні власні ж батьки...

* * *

Свого неня я поховав першим: рак шлунка. За п'ять літ до Бога полинула й матінка, так ніколи й не повіривши у мої, як вона їх кликала, приповідки дванадцятирічного хлопчиська. Ниньки вони двоє утульно, пліч-о-пліч спочивають на старенькому кладовищі рідного селища, а я навідую їх так часто, як це дозволяє робити посада керівника відділу по роботі з клієнтами найбільшого в країні банку.

Точніше, дозволяла. Точніше, навідував.

Тепер йдеться під Новий рік. Стою посеред стін так і не доруйнованого за всі ці роки згарища і слухаю, як десь повіддаль кричить одинокий кракун.

Нумо втечемо, Улянко! Я хочу тебе поцьомати!

Нумо...

08.03.2017, Київ.