Дівчина із вересня

17.09.2014

Вересень - це той гість, на чий прихід чекаєш найменше. Можеш замикати на всі засуви двері та вікна, затуляти старезним бабусиним дрантям найменші шпарини, ховатися під кількома шарами на перший погляд безпечних ковдр, одначе все одно не помітиш, що він уже тут - сидить у твоєму улюбленому кріслі, розкидає навсібіч вогке пожовкле листя та зухвало допиває пляшку початого тобою вчора ввечері вина по десять із чимось гривень за літр. «Звідки ти взявся?!» - обурюєшся ти, сам розуміючи, що був телепнем, коли не звертав уваги на численні недвозначні підказки: вагітні важкими зливами хмари, щораз переконливіше шепотіння північного вітру, застиглі в солодкому передчутті заслуженого перепочинку клени й тополі. Літо ж-бо триває нескінченно довго лише на сторінках сюрреалістичних книжок, про які забуваєш після одного-єдиного прочитання. Тому перед тобою розходяться два шляхи - примиритися з присутністю мовчазного гостя, котрий на твоє справедливе обурення відповідає змовницькою усмішкою, або ж силкуватися вигнати його геть, виставити за двері, тим самим мимохіть пустивши його ще глибше - у самісіньке серце. Головна особливість вибору полягає в тому, що зрештою ці стежки знову зійдуться в один широкий проспект. Результат твоїх поневірянь - один і той самий фінал. А все через твою недалекоглядність, небажання належно оцінити дійсність, у якій обертаєшся. Інакше, можливо, товариство вересня не було б таким раптовим, а вино для зустрічі з ним - таким паршивим.

Вона полюбляла блакитний колір і тихе шелестіння вчорашніх газет на вранішньому вітрі. Звісно, вряди-годи годилися мляво-синій та сьогоднішня періодика, проте в них вона не знаходила жаданої насолоди, тож використовувала цей варіант лише тоді, коли з певних причин усе йшло не зовсім так, як мусило б. Я читав це в її очах, доки вдихав аромат кави по-віденськи з присмаком тихенького джазу кінця сорокових. У голову лізли найрізноманітніші дурниці від питання про доцільність заборони куріння в громадських місцях і аж до останніх кількох нот найпопулярнішого твору Ріхарда Ваґнера... Мелодію мені навіяла усмішка, що ледве торкнулася її вуст, адже ту усмішку - так само як мого Ваґнера - приніс владний вересень.

Чи зустрічали ви колись шалено гарну істоту, яку просто хочеться зробити щасливою - без жодних намірів будувати з нею взаємини, відбивати од когось іншого, робити все, щоби вона стала ваша? Саме таке маленьке диво з очами кольору тендітного моря сиділо навпроти, занесене до тієї кнайпи грайливим осіннім вітерцем. Чорт забирай, нас не те, що друзями, але й знайомими назвати неможливо! Тим не менш, винятково читаючи її очі міг викликати в собі вже підзабуті речі, котрі для інших видаються невід'ємними: здатність відчувати запахи, розрізняти барви, насолоджуватися, врешті-решт, цією філіжанкою кави, вже добряче вистиглою, неспроможною вплинути на щось глобальне, але неймовірно корисною тут і зараз...

- Повторити?
- А?..
- Ще, питаю, кави бажаєте? - заскочив мене зненацька такий худий, що аж прозорий офіціант, матеріалізувався ніби нізвідки просто перед нашим столиком.
- Ні, гадаю, досить, - я розпочав активно шукати гаманець по всіх можливих і неможливих кишенях. - Рахунок, будь ласка.

Либонь, із мого боку було вельми неґречно не спитати, чи не бажає чогось іще блакитноока вереснева дівчинка навпроти. Собі на виправдання відзначу, що в ті поодинокі моменти, коли відчуваєш щось дуже-дуже подібне до щастя, з голови враз зникають кудись на манівці свідомого всі без винятку умовності, поняття гарного тону та інший непотріб. Іще й офіціант трапився аж занадто прудкий. Я міг би, певна річ, утішити себе - мовляв, пригощу її чимось наступного разу, та чудово знав, що його не буде. Так уже склався пасьянс пані Долі, так зірки на небі вишикувалися, так зурочили втомлені духи роздратованих забуттям пращурів: наші стежинки перетнулися тільки в одній точці, а далі повихляють кожна у свій бік. Так має статися. Зрештою, коли ми захоплено розглядаємо в музеї досконало виконану скульптуру - чи маємо на гадці колись поставити її у свій напівполаманий радянського виробництва креденс у надрах однієї з мільйонів непоказних багатоповерхівок? Вереснева дівчинка була з тих шедеврів, милуватися котрими належить на достатній відстані та не торкаючись. Інакше пошкодиш. Інакше зіпсуєш.

Двадцять чотири гривні за каву. Чи вони показилися з тими цінами? Мовчки розрахувавшись і сяк-так напнувши на себе недолугу шкіряну куртку, я просто подався геть із прогрітого нерозділеним коханням приміщення. Не озирався - я жеврів вереснем, оскільки побачив рівно достатньо.

* * *

Чи знаєте ви, якою безжальною подекуди буває власна квартира? Далебі, рідні та знайомі мільйон років стіни душать не гірше за тюремні застінки. Вони труять тебе пилюкою під ліжком, добивають нерухоме тіло важким дубовим столом, охолоджують кров кондиціонером, а відтак загортають у брудні вицвілі шпалери замість савану. Ти помираєш у страшенних катуваннях на ім'я самотність під розмірене белькотіння ведучих новин із екрану телевізора. Найбільш стримані з нас навіть не видають передсмертного стогону - бо навіщо, коли його однаково поглинуть істеричні верески клаксонів, стукотіння коліс поїздів міжрегіонального сполучення, брехливі освідчення столичних Ромео своїм однотипним Джульєттам, п'яне бринькання понівеченої гітари та всі інші буденні шуми, котрі супроводжують місто впродовж усього циклу його існування? Просто ще одна смерть у брудних буднях, чергова «пташка» для монотонної статистики (якщо така взагалі існує). Ти й надалі товчешся у чергах до ощадкаси. Так само вдихаєш учорашній перегар у вагонах метро.

Незмінно лупасиш по клавішах загальмованого вірусами комп'ютера в пластиковому офісі. Одначе насправді ти ганебно склеїв ласти під пресом - подумати тільки! - власного помешкання. Ласкаво просимо до реального світу, здолати який не під силу навіть вересню!

* * *

Той вечір видався прохолодним навіть на осінь. Вітер розлютився так сильно, що достоту вирішив зруйнувати Київ ущент і наразі крутив баранці на хвилях поверхні зазвичай непорушно замріяного озера. Збиралося на грозу, повітря промовисто віддавало озоном, а десь ген із-за обрію раз у раз долинало басовите бурмотіння громовиць. Ушилися від гріха подалі навіть найстійкіші - традиційні для вечора в будь-якому місті «пивні» компанії, рятуючи хмільний напій од перспективи бути щедро приправленим водою. В результаті на прохолодному піску розбурханого штормом пляжу сиділи тільки ми з моїм найліпшим на сьогодні кумпелем - паком яблучного соку. Кажуть, цей напій вночі викликає в гості кольорові сни. Між іншим, науково доведений факт, нехай йому! Їх хотілося побачити сьогодні якнайбільше. А особливо блакитних.

Урешті-решт, довкілля сповнилося об'ємного лупотіння дощу. На зміну ароматові легенького струму завітала свіжість викоханої хмарами вологи. Земля, вдячно зітхнувши кілька разів, охоче бавилася товстими краплями, підкидала їх угору щораз вище як ті м'ячики для настільного тенісу. Небо витікало. Воно позірно плакало, сміючись у душі, а я у відповідь із усмішкою, якої навчився сьогодні вдень за столиком улюбленої кав'ярні, мовчки цумлив свій триклятий сік і в його товщі розчиняв ледве помітні примари власних минулих сліз. Самотня у своїй монументальності гроза чудово доповнювала нас із картонним пакетом, тож ми спершу запізналися, а відтак і заприятелювали.

Цікаво, що в той момент робила вереснева дівчинка, з якою вдень ми примудрилися мовчки погомоніти про все на світі, за ті нещасних півгодини так і не сказавши одне одному жодного слова? Певно, саме прикрашала свій казковий блакитний будиночок жовтогарячими дарунками щедрої осені. Можливо, шелестіла вітром, який гортав учорашні газети - хтозна? Хотілося бути впевненим, що в неї все по-вересневому чудово, вона сита й зігріта тим єдиним променем, для якого була створена природою. На жаль чи на щастя, всього відразу нам бачити не дано. Але ж тішить найголовніша аксіома: надія не вмирає останньою, бо просто не помирає ніколи!

* * *

Ранок. Надворі - дощ. Мушу поспішати займати свою чергу до ощадкаси, щоб учасно встигнути у проспиртовану підземку, а нею - вже до свого дурноверхого робочого місця. Шкода, що все це було тільки сном. Мовчки поглянув на порожній пакет із-під яблучного соку. «Клятий зраднику!», - подумалося мимохідь...

17.09.2014, Київ.