Діалог

10.09.2012

Він:
Ти пригадай мене! Я - все ще той!
Я той один, який писав тобі вірші.
Прийди ж до мого серця, заспокой,
Як у старі - невже такі старі? - часи!

Вона:
Пробач, але твоя дорога - шлях,
Яким ідеш ти вперто унікуди.
Як і колись, все ті ж в твоїх очах
Наївна віра в почуття і віра в чудо.

Він:
Хіба ж не може бути дива на землі?
Хіба земля без див узагалі можлива?
Ти думаєш, що ми живемо в марноті,
Де є лиш сніг і лід, а зрідка - злива?

Вона:
Не зовсім так. Усе життя - гонитва,
Де лідер той, хто більшого досяг.
І ні вірші твої, ані сліпа молитва
Не додають тобі жоднісіньких звитяг.

Він:
Що ж головне тоді, як не чесноти?
Що може бути важливіше від добра?
Якщо нема його, тоді гидке болото
На місці серця буде, а вся щирість - гра.

Вона:
Ти й досі як дитина нерозумна,
Бо бачиш щастя не в простих речах,
А у душі людській. Це так бездумно!
Не описати твою слабкість у словах.

Він:
Життя я бачив крізь щасливі призми,
А також через горе, біль і прагматизм.
Це лиш зміцнило в мені віру ту залізну,
Що головне - не що є в тебе, а хто ти.

Вона:
В старих романах так було прийнятно,
Але ж не варто все дивитися у них!
Тепер і час не той: змінилися стократно
Уявлення людські і про добро, і гріх.

Він:
Але ж любов - то цінність віковічна,
Її не купиш і ніяк не продаси!..

Вона:
Любов - це тільки спалах блискавичний,
Секундна слабкість, що зійде на пси...

10.09.2012, Київ.