Автобус

09.05.2016

Сашко вже пошкодував про те, що пристав на пропозицію залишитися після вечірки «на каву». Нібито невинний ритуал розтягся ще на три години, гуртожиток Тихівського радіомеханічного коледжу благополучно закрився на вхід-вихід, тому довелося покидати друзів через вікно. Добре хоч поверх другий, а по стіні йшла досить зручна для спуску водостічна труба. Тепер же виникла реальна проблема: він узагалі не знав міста, готель, куди він уселився, розташовувався дуже далеко, а о пів на другу ночі жоден транспорт не ходив навіть у Києві, не кажучи вже про якийсь провінційний Тихів.

Тьмяне світло кількох ліхтарів лягало на геть порожню вулицю. Жодної душі довкруг, а зі звуків тільки далеке гавкання собаки. Куди йти - незрозуміло, тому Сашко вирішив чимчикувати навмання, сподіваючись вийти кудись ближче до центральної частини, звідки він бодай приблизно уявляв дорогу до готелю. «Смикнув чорт мене засидітися до ночі», - безсило подумалося хлопцеві, але стовбичити на одному місці було нерозважливо: хтозна, може, десь неподалік причаїлася якась місцева шантрапа, що спить і бачить, як би натовкти пику пізньому туристові. А тому хлопець дістав із кишені пачку червоних цигарок, закурив одну й подався туди, де, як йому здавалося, мав би бути центр.

Хвилин за двадцять він утямив, що геть не петрає, де опинився. Скрізь стояли безликі п'ятиповерхівки з мертво-темними вікнами, кожна наступна вулиця виглядала достоту як попередня, відрізняючись хіба що назвою, а більш-менш широких проспектів, подібних до центральних, усе не траплялося. Годинник підказував, що Сашко поневіряється тихівськими надрами вже тридцять хвилин. Із такими темпами з'являвся ризик догуляти до світанку, а там уже сісти на якийсь автобус і кудись звідси, врешті-решт, виїхати. Однак нічна березнева прохолода відкидала саму ідею тинятися тут усю ніч. Мобільник здох іще ввечері, трикляті смартфони, що тримають заряд від сили півдоби, та й грошей на таксі не було. Від безсилля Сашко всівся на сонній зупинці та закурив нову цигарку.

Нічну тишу порушило віддалене ревіння потужного мотору автобуса. Воно ставало щомиті ближчим, аж от із-за рогу повільно викотився старенький «ЛаЗ» і загальмував просто на зупинці, гостинно відчинивши двері. На його боці червоною фарбою під трафарет було виведено «Тихівський авіаційний завод. Службовий транспорт», а всередині сиділо з півтора десятка чоловіків із засмальцьованим волоссям - судячи з усього, робітники нічної зміни чи щось таке.

- Замерзнеш, хлопче! - гукнув вусатий водій у помаранчевій службовій накидці. - Сідай, докинемо до центру. Зараз громадського транспорту не дочекаєшся.

«Центр! Те, що треба. Звідти я вже точно вийду кудись до готелю», - подумав Сашко, встаючи з насидженого місця, але у нерішучості застиг просто перед прочиненими дверима. Щось із цим автобусом було не так. Але що? Занадто вже якимись приреченими видавалися очі пасажирів і водія. А ще легенький запах чогось схожого на... Сашко не міг відповісти, звідки цей аромат йому знайомий.
- Та ні, їдьте, - удавано бадьоро відповів хлопець і додав: - По мене мають приїхати. Вже скоро.
- Ніхто по тебе не має приїхати, хлопче. Але як собі знаєш. Можеш тут мерзнути і далі, - відрізав водій і смикнув важіль зачинення дверей.

Службовий «ЛаЗ» повільно рушив. Півтора десятка приречених, порожніх очей без цікавості розглядали Сашка аж поки транспорт не сховався за поворотом. Невдовзі розчинився у нічному повітрі і звук двигуна.

Хлопець так і не міг зрозуміти, що не дало йому зайти в автобус і доїхати у центр. Він знову опустився на лавочку зупинки. Так він і сидів, намагаючись прогнати дивне відчуття повної нереальності всього, що відбувалося, поки у кількох кварталах вище вулицею не замиготіли сині маячки нічного патруля. Невдовзі поліцейські під'їхали та зупинилися.

- У вас усе нормально, чоловіче? - поцікавився коп років двадцяти з гаком крізь прочинене вікно.
- Не зовсім. Я зупинився у готелі «Турист», по тому приїхав у гості до друзів, з якими засидівся допізна, проґавив останній автобус і тепер, судячи з усього, ще й загубився. Може, підкажете бодай, у якому напрямку мені йти?
- «Турист»? Це геть інший кінець міста, хлопче. Йтимеш туди до самого світанку. Сідай-но в машину. Готель як раз на маршруті нашого патрулювання. Ми підкинемо тебе.

У теплі поліцейської машини Сашка розморило. Він уже задрімав, коли копи загальмували просто перед входом до «Туриста».

- Що ж, друже, вилазь. Ми приїхали, - розбудив хлопця патрульний за кермом.
- Не знаю, як дякувати. Ви, напевно, врятували мене від холодної смерті. Був іще автобус, але він чомусь здався мені підозрілим...
- Автобус? Який автобус о такій годині?

Сашко розповів поліцейським про старенький «ЛаЗ» Тихівського авіазаводу з, як йому здалося, втомленими працівниками нічної зміни та про те, що в останню мить передумав пристати на пропозицію підвезти його до центру, на що поліцейський, що до цього мовчав, абсолютно серйозно запитав: «Хлопче, а ти нічого забороненого з тими твоїми друзями не вживав?».
- Ні, звісно! - і здивувався, і водночас обурився Сашко. - А що за питання таке?
- Тихівський авіаційний закрили ще п'ять років тому після пожежі. Займання сталося вночі щойно почала роботу нічна зміна. Люди виявилися відрізані від виходу вогнем, усі як один загинули - хто від вогню, а хто задихнувся. Вигоріла чи не вся територія, посприяло ще й авіапальне, всі службові автобуси теж ремонту не підлягали. Тому або ти зараз жартуєш, або ти задрімав і тобі наснилося, або ти дійсно щось пив. Або курив.

Тепер Сашко згадав, звідки знав запах, що йшов від автобуса. Малою дитиною у селі вони з друзями часто лазили на згарище, що колись було місцевою сільрадою. Саме так пахли почорнілі стіни чималого приміщення. Але в автобусі до смороду горілого додалося ще дещо. «Трішки схоже на пересмажене м'ясо. Може, саме так пахне горіла людська плоть?»...

* * *

В обід Сашко сів на потяг і рушив на Київ. Із друзями, з якими відпочивав напередодні, так і не попрощався.

09.05.2016, с. Лебедівка, Одеська обл.