"American Airlines", рейс 914

10.12.2016

Листа знайдено 3 липня 2016 року на узбережжі Бермудських островів у пляшці з-під «Кока-Коли» зразка 1950-х років ХХ сторіччя.

Будь ласка, прочитайте це!

Моє ім'я Пол МакМілан. Я вирішив написати цю записку на той випадок, якщо катастрофа літака, пасажиром якого я є, таки станеться та хтось намагатиметься розслідувати її причини. Відразу попереджаю, що у тексті нижче буде чимало незрозумілого, адже доведеться повірити мені на слово. Втім, я присягаюся: все вищевикладене - не плід уяви навіженого і не побрехеньки, бо з якого ж дива мені писати нісенітницю, коли я та решта тридцять шестеро пасажирів перебувають у прямому сенсі поміж життям і смертю?

2 липня 1955 року, пів на третю ночі. Я вийшов зі свого дому у Бронксі та сів до заздалегідь замовленого таксі до Міжнародного аеропорту Ньйю-Йорка відомого як Айдлуайлд. Попри втому, спричинену відсутністю сну, настрій був пречудовий: я вперше за два роки взяв відпустку і тепер збирався навідати своїх стареньких батьків у Маямі. Із собою в дорогу брав мінімум речей, бо планував залишитися щонайбільше на два-три дні. У цілому, передбачав чудові вакації. Але не так сталося, як гадалося.

Почалося все з того, що два тижні тому я викупив квиток на прямий безпосадковий рейс №914 авіакомпанії «Американ Ейрланз». Виліт планувався на четверту п'ятнадцять ранку, оірєнтовний час прибуття - за п'ять хвилин десята, тож мав намір опинитися у мами з татом уже в обід навіть із урахуванням посадки у літак, приземлення та шляху від аеропорту Маямі до району Корал-Спрінґз, де живуть батьки.

Дуже скоро таксист довіз мене до Айдлуайлду. Коли почалася посадка, на льотному полі на нас із іще кількома десятками пасажирів чекав чотиримоторний Дуґлас DC-4. Бортпровідниця пообіцяла спокійний і комфортний переліт, бо, за її словами, чудова погода прогнозувалася вздовж усього маршруту.

За чверть години після того, як ми здійнялися в повітря, капітан судна оголосив, що ми набрали крейсерську висоту у вісімнадцять тисяч футів і невдовзі пасажирам будуть запропоновані снеки та напої. Позаяк я мав удосталь часу в аеропорті й у залі очікування встиг з'їсти прихоплений із дому сендвіч, а вдома на мене неодмінно чекав ситний обід (мама не була б мамою, якби все життя не годувала мене та двох моїх братів Енді й Чака донесхочу), вирішив за ліпше просто «доспати» цю ніч.

Не знаю, скільки часу минуло, відколи я задрімав. Розбудили мене панічні крики. Спершу ніяк не міг утямити, де перебуваю та що взагалі коїться довкола. Шалено блимало світло, перелякані верески людей потопали у несамовитім гудінні двигунів, із горішніх полиць додолу падали речі, а саме судно кидало з боку в бік ніби іграшкове. В ілюмінаторі панувала цілковита темрява, котру раз у раз розрізали яскраві спалахи блискавок. Розуміння, що я в літаку, а сам літак минає грозу прийшло десь аж за хвилину.

Із якоїсь тільки Богові відомої причини я не злякався. Пристебнувся, вперся руками у спинку крісла попереду й терпляче чекав, доки пілоти виведуть нас із негоди. Чорт забирай, це хороший, надійний літак, він напевно розрахований на такі умови, а тому приводу для хвилювання я не бачив.

Усе минуло так самісінько швидко, як і почалося: вже за п'ять чи трошки більше хвилин хмари якось відійшли, змінилися на туман, а по тому й він розсіявся, відкривши моєму поглядові краєвид землі внизу.

- Леді та джентльмени, наш літак потрапив у грозовий фронт, якого не передбачили синоптики. Ті, напевно, дарма отримують свою зарплатню, - життєрадісно звернувся по гучномовцю капітан. - Судячи з показань приладів, нас добряче потовкло. Нам не вдається синхронізувати роботу двигунів і встановити радіозв'язок із землею, тож, на превеликий жаль, ми змушені будемо знижуватися та візуально шукати найближчий аеропорт для приземлення. За нашими розрахунками наразі літак перебуває десь у районі Джексонвілла. Щиро перепрошуємо за незручності.

Пригадується, тоді мені подумалося, що все не так уже й критично. Джексонвілл - це вже Флорида, звідти не так далеко до Маямі, тож навіть якщо не судилося опинитися у батьків сьогодні в обід, то я обов'язково встигаю на вечерю якщо вдасться купити прямий квиток на автобус.

Салоном пройшлася бортпровідниця. Вона допомогла пасажирам позбирати речі, що валялися у проході, а також перевірила, чи всі пристебнуті пасками. Саме зниження проходило абсолютно буденно й люди, заскочені зненацька жахливою погодою, поволі заспокоювалися.

Найдивовижніше почалося після того, як пілоти оголосили, що бачать попереду аеропорт і мають намір здійснити посадку.

Шасі м'яко торкнулися злітної смуги, але жоден пасажир не аплодував - усі зі мною включно прикипіли до ілюмінаторів. Аеропорт за вікном виглядав украй дивно: занадто гладенька злітна смуга із яскравою жовтою й червоною розміткою по боках, велетенська будівля терміналу, котра нагадувала багатошаровий сендвіч...

Та найбільший шок на нас чекав попереду.

Пілот стишив швидкість, відтак скерував літака вбік, звільняючи злітно-посадкову смугу. І ось перед моїми очима постала геть незрозуміла картина: територія аеропорту рясніла літаками (або подібними до них машинами) завбільшки із бейсбольне поле, на крилах яких не було двигунів. Велети стояли рядами один за одним, а коли командир нашого судна спинив пропелери - вдалося почути свист, що, очевидно, видавали велетенські діжки під їхніми крилами. Можна було б припустити, що це реактивні двигуни, але, на Бога, перший політ на літаку з такими рушіями здійснили всього кілька років тому! Звідки їм було взятися у такій кількості? До декотрих із цих «літаків» тяглися довгі переходи, схожі на якісь рукави, що ніби як «росли» з сендвічеподібної будівлі терміналу.

Знаю, оповідь скидається на марення і на самому початку я попереджав, що повірити в це буде вкрай важко, та знову присягаюся, що не вигадав жоднісінької деталі.

Коло велетенських літальних апаратів просто по льотному полю кружляли десятки автомашин, яких раніше мені бачити не доводилося. Декотрі з них скидалися на таку собі суміш, власне, автівок із трапами до літаків. А ще було багато людей у яскравих зелених костюмах. Всі вони, немов один, ошелешено дивилися на нас - точнісінько так само, як і ми на них.

У той момент я подумав, що наш DC-4 таки розбився через бурю і наразі я, будучи мертвим, опинився в якомусь потойбіччі чи то пак паралельному вимірі. Звучить по-дурному, чи не так? Немов ураз ожили чудернацькі ілюстрації до науково-фантастичних коміксів, якими захоплюється теперішня молодь.

На мою думку, побачене скидалося радше на секретну наукову базу. Цікаво лише, чому ми так легко змогли приземлитися тут, а довкола не було видно жодного військового? Хай там що, а нічого навіть близько подібного я за свої тридцять сім років не бачив.

Не можу сказати напевно, скільки саме ми перебували на пероні дивного аеропорту. В якийсь момент наш пілот без жодних пояснень завів двигуни, рвучко розвернув машину, вирулив назад на смугу й злетів у повітря. Видиво залишалося все нижче і нижче, а в салоні й ніхто не зронив ані слова. Лише за хвилин десять із гучномовця почувся хриплуватий голос капітана:

- Леді та джентльмени, хм... - невпевнено почав він, - ми і досі не можемо зрозуміти й пояснити те, що сталося. Ми... були впевнені, що приземлимося у Джексонвіллі. Але... по радіозв'язку диспетчер повідомив, мовляв, ми приземлилися у Каракасі, Венесуела. Звісно, цього просто не може бути, адже від Маямі до Каракаса летіти не набагато ближче, ніж від Нью-Йорка до Маямі... Нам просто не вистачило б пального...

Пасажири нарешті почали шепотітися між собою, вийшовши із заціпеніння. Тим часом пілот продовжував:

- Але найдивовижніше навіть не це. Той диспетчер... ким би він не був... переконував нас, буцім надворі тисяча дев'ятсот дев'яносто другий рік. На наше переконання, ми стали жертвами якогось малозрозумілого наукового експерименту абощо. Я знаю, цьому вкрай тяжко йняти віри, та чи не важче повірити у те, що ми перебували в небі впродовж тридцяти семи років? У будь-якому разі, наш екіпаж прийняв рішення покинути цей незрозумілий аеродром і наразі ми летимо вздовж берегової лінії на північний захід, щоби здійснити посадку бодай десь у більш зрозумілому місці.

І ми летіли. Ми летіли й летіли ще кілька годин поспіль коли раптом капітан знову не вийшов на зв'язок і не повідомив, що у нас закінчується пальне, тож він змушений буде приземлятися на найближчій придатній для цього ділянці суходолу. А відтак почалося зниження і зненацька - знову темна, мов триклята ніч, гроза.

Я закінчу свою записку, либонь, іще дивовижніше, ніж почав. Річ у тім, що від моменту початку зниження й дотепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже понад десять годин. У нас давно стали двигуни і літак впродовж тривалого часу спускається до землі завдяки своїм аеродинамічним властивостям.

Спускається до землі... Кого, чорт забирай, я намагаюся обдурити?! Сумніваюся, що існує бодай якесь раціональне пояснення, яким чином ми ось уже майже одинадцяту годину поспіль не досягаємо земної поверхні, а за вікном і надалі лютує осатаніла гроза.

У будь-якому разі, я пекельно стомився. Стомився аж до того, що волію, певно, краще померти, аніж перебувати у цій невідомості стільки часу. Сподіваюся, що раніше чи пізніше ми таки побачимо землю... Із кабіни пілотів за останній десяток годин анічичирк, так само нічого не можуть пояснити й бортпровідники. Дехто в салоні читає молитви, хтось щось пише, як і я, а переважна більшість просто дивиться поперед себе відсутнім поглядом у цілковитій прострації.

Кладу цю записку до пляшки з-під «Кока-Коли» на випадок, якщо ми вріжемося у воду. Сподіваюся, вона колись таки знайдеться і Ви - мій випадковий адресат - передасте послання тим, хто бодай спробує розібратися, якого дідька з нами всіма сталося у липні п'ятдесят п'ятого.

Не знаю, який саме рік зараз надворі (взагалі вже сумніваюся у тому, як мене звати), але коли минуло небагато часу від моменту написання цього тексту - переконливо прошу знайти моїх батьків. Повідомте їх, будь ласка, що в останні миттєвості життя всіма думками я був із ними. Дуже їх люблю! Повну адресу зазначено на протилежному боці цього аркуша.

Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі.

Щиро Ваш, 
Пол МакМілан
2(?) липня (?) 1955 (???) року.

10.12.2016, Київ.